Частина І. Павутиння долі
… Крок за кроком ти все ближче до прірви. Не усвідомлюючи того, що ось-ось оступишся і загрузнеш у підступних пісках темної безодні, ти все продовжуєш ступати по гострих уламках, сподіваючись на те, що колись вони зміняться на м'яку травичку. Але коли ступні вже більш не відчувають різкий пекучий біль, твоя свідомість теж перестає відчувати небезпеку, крокуючи все глибше в руїни пекла.
Глава 1
1995 рік Життя йде, тече, біжить, мчить. Але бувають такі хвилини, що тривають вічність. І ця вічність залишається з нами до самої смерті. Вони з Валерою були вдвох у маленькій кімнаті. Одні в його маленькому будиночку. Їй здавалось, що вони одні у всьому всесвіті. Вона думала, що кохає, думала, що кохана. Їй було шістнадцять. Йому – двадцять один. Цього вечора вони були щасливі. Ні, вона була щаслива... у нього вдома, у його обіймах. Стійкий запах пристрасті наповнював кімнату. Цим запахом були просочені всі його речі. Люсі все подобалося в ньому: темна шевелюра волосся, яке так швидко відростало, постійно похмуре обличчя з сумним поглядом, часом самовпевненим... Її русяве волосся каскадом спадало йому на плече і руку, і вона чула, як б'ється його серце. Незрозумілий, трохи солодкий запах п'янив. Хотілося так лежати і ніколи не вставати. Вона вже була тут раніше. Минулого разу вони провели всю ніч у цьому ліжку... Та дівчині кортило провести в ньому ще не одну, а багато таких ночей. Мірний стукіт його серця... Раптом він підвівся і прислухався. Люсі завмерла, відчувши легку тревогу, і почула якийсь галас на вулиці. Вікно спальні транслювало лише сусіднє подвір'я за дерев'яним частоколом паркану, тому зрозуміти, що чи хтось це шумить, можна було, лише вийшовши у двір. Коли Валера встав з ліжка, дівчина трохи розгубилася, не знаючи, що робити і як поводитися. У голові промайнули думки про його батьків, з якими вона навіть жодного разу не зустрічалася. Адже це неправильно – спати в будинку хлопця, навіть не познайомившись із його рідними. Поки вона відволіклася, Валера вже накинув сорочку, кидаючи їй на ходу: - Не выходи, сиди тут. - А почему? - Я сказал - сиди тут, - трохи грубувато припинив усі подальші розпитування. - Не выходи, пока я не вернусь или не позову тебя. - Побачив розгублений і навіть трохи зляканий вираз, застиглий на обличчі дівчини, і, вже м'якше, додав: - Я не хочу, чтобы пока тебя кто-нибудь видел. Із цими словами залишив Люсі одну, зі змішаними почуттями образи, страху, цікавості та десь навіть злості. Захотілося заплакати від того, що її тримають під замком, як прокажену, боячись показати рідним або знайомим, і в той же час від сорому, що наринув через розуміння всієї абсурдності ситуації - якщо це його батьки приїхали, то як вона взагалі зможе подивитися їм у очі.
Хлопці вже увійшли у двір, і брати Гави встигли відчинити двері до коридору. Близнюки з розгону завалилися до кухні. Обидва – високі блондини, що нагадували альбіносів. Як і вся компанія, брати були одягнені в спортивні костюми, що певно прикупили батьки та й звичайно не в дешевому магазинчику. Сергій, худорлявий високий молодик з незвично світлим, майже білим волоссям, по-господарськи глянув на стіл і сперся на стіну. Едуард узяв табурет. Він був дуже схожий на свого брата, але лише на перший погляд. При ближчому знайомстві можна було побачити родимку на правій щоці, ближче до вуха. Погляд Едіка завжди був допитливим та важким. З його витягнутого худого обличчя не сходила усмішка. Кухня швидко наповнилася гостями, і Валері стало тісно та незатишно. Потискаючи руки товаришам, він сказав: - Я не ожидал вас сегодня. - Нууу... - протягнув один з братів, - так уж вышло. - Валет, - з порога заговорив Кудеря, посміхаючись, - розумієш, ми ось подивилися і зкумекнули, що когось не вистачає. Виявилось, що тебе. - Ага, без меня не клеется? - господар будинку натягнуто посміхнувся. Саня Кудерський сів скромно на стілець, що стояв у кутку кухні, габарити якої не сприяли панському гостинності. Наймолодший з усієї компашки, Степан, що прибився слідом за старшим братом (Киря вже більше тижня був поза містом), віддав перевагу місцю біля плити, майже в кутку кухоньки, поруч із ванною. Паша разом із Денисом посідали за стіл, до них тут же приєднався і сам Валерка, все більше починаючи нервувати. Пацани явно не на п'ять хвилин прийшли. Напевно, захочуть траву курнути або організувати посиденьки. Але він на це не розраховував, бо мав гостю. Дивні почуття він мав до цієї дівчини, з першого погляду такої безглуздої, але такої смішно милої. Вона змушувала його почуватися якимсь лицарем. Її погляд, сповнений ніжності, в той же час був схожий на погляд безпритульного двірнята. Її хотілося пошкодувати, приголубити... - Валет, ну так что? - Голос Гави, що стояв біля стіни, змусив Валеру повернутись у реальність. - Мда, - невпопад сказав він, - так чего вы хотите-то от меня? Я сегодня точно никуда не пойду. Я сплю вообще. - Уууу, да ти скоро зовсім, як дід станеш, - з глузуванням помітив Денис. - Ну скажешь тоже, - почав виправдовуватися Валерка, - я ж с работы. Сегодня пахали, как никогда. - Так тем более надо расслабиться. - Саня з Пашею заспівали в один голос. І тут же їх підтримали решта. Усі наполягали на перцівці. Закуска була, та й магазин ще працював. Ніхто і слухати нічого не хотів. - Слушай, - раптом спитав Сергій Гава, - а ты часом ничего от нас не скрываешь? Или кого? - Ага, - всередині у Валерки все стислося, але голос не підвів, - бабушку свою. - Да ладно. - Послідував утробний ґогот. - Я пошутил. Як же їх було спровадити? Валерка чудово знав Гав - останні відморозки, а решта теж не відступить. Тим більше, що вони певно вже були під травою. Може, варто було б запропонувати інше місце та звалити з ними разом? Краще нехай Люсі сама залишиться, ніж вся ця компанія тут зависатиме.
Люсі тим часом вдяглася. Трохи посиділа у спальні та перейшла до зали. На дивані було набагато зручніше, і вдалося, навіть, трохи відволіктися розгляданням кімнати, на яку раніше не було часу. Минуло п'ять хвилин. Потім ще десять. І ще чверть години. Коли з кухні почулися чоловічі голоси, спочатку зраділа, зрозумівши, що це зовсім не батьки. Але час минав, і хвилювання накочувало все сильніше. Голоси за дверима й не збиралися вщухати, і дівчина вже всерйоз занепокоїлася. Може їй варто було просто піти додому? Але чому ж Валера заборонив виходити? Просидівши так ще хвилин п'ятнадцять, набралася хоробрості і пішла, але біля самих дверей несміливо зупинилася. Стурбовані думки не хотіли відступати: "Чому? Чому ж не можна туди виходити? Але якщо вони сидітимуть так до ранку?! Що ж робити? Скільки ще так чекати?" І все ж вона відчинила. Кухня сама по собі була невеличка, оскільки це не був повноцінний житловий будинок, а лише маленька прибудова. За столом сиділи троє: Валера та двоє молодих людей, яких дівчина не знала. Вона взагалі нікого не знала, окрім коханого. А якщо й знала, то не збиралася розглядати їх. Їй просто треба було додому. Вже відчинивши двері, зрозуміла, що зробила помилку. Валера глянув на неї таким поглядом, що їй захотілося зникнути. Вона швидко зачинила двері, намагаючись приборкати хвилювання та усвідомити, що ж насправді відбувається. Серце так билося, що віддавало у скронях. Але все ж таки Люсі вірила, що нічого поганого не трапиться... Варто їй було виглянути на кухню, як посипалися свист і вигуки: - ООООО! - Ну ты, Валет, и поц! - Чего же ты молчишь? - Крихітко, то ти до нас? - Ты что, решил скрыть её от нас? - Вау, а ты не промах... У Люсі перехопило подих. Вона вже нічого не хотіла. Думки плуталися. Дівчина заметалася по кімнаті. З'явилося непереможне бажання провалитися крізь землю. Всі ці вигуки геть-чисто відбили пориви піти, але все ж треба було. І швидко. Рішуче настроївшись, вийшла на кухню. Але не встигла зробити й півкроку у бік виходу, як зіштовхнулася із високим блондином у спортивному костюмі. Піднявши голову, побачила бліде обличчя з жахливою усмішкою. На мить остовпіла, не знаючи, що робити, а коли він потяг до неї свої руки, з переляку розвернулась і прошмигнула у ванну, повз двох хлопців. Прикривши за собою двері, вмостилася на край ванни, сподіваючись, що тут її точно не дістануть. Якому ідіоту спаде на думку заходити сюди, поки туалет не звільниться?! Однак, вона помилилася. Дверцята відчинилися, і від несподіванки Люсі впала на дно ванни, втративши рівновагу. Вона якось неприродно замахала руками і чомусь так повільно, що врешті-решт ударилася головою об стінку, а ноги піднялися догори так, що бідолашна стала схожа на зламану ляльку. З широко розплющеними очима глянула на нахабу і почервоніла. Спочатку їй здалося, що це той блондин, який перегородив шлях, але щось було не так. Кофта на ньому була не зелена, а темно-синя. Цей факт остаточно збив Люсі з пантелику - їй вже почало здаватися, що це все не по-справжньому. – Что такое? Ты чего, - спитав він глузливим голосом, - испугалась? Не нужно меня бояться. - Ты зачем девушку пугаешь? - просунулась темноволоса голова. Скільки ж їх було? Ці двоє точно не сиділи за столом. Якщо білобрисих двоє та цей чорний... В дівчини помутніло в очах. Якісь всі вони були дивні і лякали її. - А что ты собралась делать? - Запитав награбно дбайливим тоном блондин. - Я.. я, - ховаючи очі і розчервонівшись, дівчина спробувала швидко знайти відповідь, яка чомусь вислизала. – Хочешь уйти? Ты что, решила нас покинуть? Так быстро? Неужели только один Валерка достоин тебя? Цей сміх, ці незрозумілі питання... Чому вона взагалі тут? Чому вона зараз не у своїй кімнаті? У Люсі закрутилася голова. - Давай-ка я тебе помогу, - сказав блондин і став піднімати її, витягаючи з ванни. - Зачем? Дайте, я выйду, - несміливо промовила дівчина. - Ладно, оставь её, - сказав йому темноволосий приятель і потягнув друга за рукав. - Ну, выходи. - Сміючись, той відпустив її руку. І, виходячи, додав через плече: - Только недалеко. Слідом зазирнув братик-близнюк - той самий, у зеленій кофті: - Слушай, ну чё ты с ней возишься, ты что не видишь, что девочка стесняется? - від його "дбайливих" слів Люсі кинуло в жар, тому що тон припускав зовсім не турботу. Двері зачинилися. "Ні! Не може бути! Адже вони не можуть мені нічого зробити! Адже я з Валерою ..." - тихо бурмотіла дівчина, боячись поворухнутися і не вірячи в те, що відбувається. Подумки знову і знову тяглися до коханого… Чому він сидить і нічого їм не каже? Чому дозволяє їм так поводитися? І Люсі раптом усвідомила, що на його допомогу не варто сподіватися, що вона тут зовсім самотня і беззахисна. Хвилин десять вона сиділа, сподіваючись, що про неї забудуть і скоро підуть. Але в розмові за дверима знову почулося її ім'я. Отже, треба виходити. Сидіти тут і надалі не мало сенсу. Проте, вийшовши, вона знову приверне до себе увагу... Як же ж було страшно! Усередині все тремтіло... Але, зрештою, дівчина зібралася з думками, встала, гордо підняла голову і підійшла до дверей, намагаючись не звертати уваги на тремтячі коліна. Ноги не слухалися її. Там, по той бік, їх справді було багато. Пахнуло лихом, і серце защеміло. Розмова про неї все більше набирала сили, а це означало, що настав час покинути уявне укриття. Люсі трохи штовхнула дверцяту від себе, сподіваючись, що ніхто не зверне уваги. Один з них побачив її, але промовчав. Він сидів навпроти неї, в кутку кухні, на стільці, спираючись руками на спинку. Дівчина дивилася йому прямо в очі, а він їй. Навіть незважаючи на таку жахливу ситуацію, Люсі відзначила глибину його карих очей та безперечну красу. Його погляд пробирав до кісточок, і, заглядаючи вглиб його темряви, вона зрозуміла, що краще їй просто випаруватися. Чи, може, вона собі надумала... Але, швидше за все, вона все вірно зрозуміла. Їй здалося, ніби він казав: "Дівчисько, ти в халепі". Усі затихли. Ніхто не промовив жодного слова, коли вона вийшла. Декілька поглядів звернулися в її бік, але посмішок та глузувань більше не було. Люсі трохи заспокоїлася і попрямувала до виходу, але блондин у зеленій кофті знову встав на її шляху. Кухня була надто маленька, щоб просто взяти та обійти його. Дівчина кинула благаючий погляд на Валеру, але він навіть не подивився у її бік. Його більше займали крихти на столі, які він зосереджено збирав у купку. Тоді вона подивилася в очі людині, що стояла на її шляху. Він тут же посміхнувся мерзенною усмішкою і сказав, акуратно розвертаючи її за плечі: - Пойди, посиди немного в комнате - мы скоро уйдём. - Но мне нужно... - Люсі вперлася, проте блондин повільно, але впевнено підштовхнув її до дверей кімнати. - Валера! - Зайди, - раптом різко піднявши голову, сказав її коханий. - Але ж, - голос її почав тремтіти. - Пожалуйста! Я хочу уйти! Ніхто не збирався слухати її прохання. Просто виштовхнули з кухні і зачинили двері.
Валера сидів, опустивши голову. Усередині все горіло, але він навіть слова вимовити не наважився. Та й що він скаже, коли Гави в гостях? Та варто йому тільки пікнути, і завтра його вже не буде. Або Колі. Або... - Валет, я не понял, ты чё, решил нас всех обставить? - Едуард буравив хлопця спопеляючим поглядом. Валерка знав, що тепер уже нічого не можна виправити, тому просто мовчки глянув на Гаву, потім на Кудерю, на Пашка та Дениса. Усі сиділи тихо, чекаючи на подальший розвиток подій. Розуміючи, що мовчати не можна, Валет сказав: - Эд, да прекрати. Она же еще малолетка... - Ууууу, - посміхаючись, загудів той. - Так это что же получается? - Обвів поглядом усю компанію. - Тебе значит можно развлекаться с маленькими девочками, а нам - нет. Чем же мы провинились, что нам такое наказание? Санёк, ты это слышал? - Эдик, разбирайтесь сами, - відрізав Кудерський. - Мені чхати на Ваші чвари, я хочу випити. - А, ну, так это не вопрос. Валет, будь добр, сгоняй в магазинчик, - наказав Гава таким тоном, що Валера не наважився нічого заперечити. Напевно, не було в місті людини, яка б ризикнула піти проти Гави Віктора Геннадійовича. Всі на селищі знали, що близнюки та їхня родина недоторкані. Батько Едіка та Сергія – прокурор, а мати – начальник відділу з неповнолітніх. Самі парубки вже бачили себе суддями, щонайменше. Віктор Геннадійович мав жорстку натуру. Будь-які двері цього міста були відкриті для нього. Усіх він тримав міцно у своїх чіпких руках. Валерка розумів, що навіть якщо Ед зараз його тут пристукне, ніхто пальцем не поворухне. Він вже майже встав, як раптом згадав: - Эд, я думаю, далеко не придется идти. Сейчас. Підійшов до буфету і дістав звідти пляшку батьківського коньяку. Розумів, що батько буде в люті, якщо виявить пропажу, але в гіршому випадку той просто випишить прочухана, а в кращому - можна купити наступного дня нову пляшку такого ж коньяку. - Вот, наливайте, - ледь вимовив, ставлячи на стіл елітний напій. - Я сейчас закуску достану. - О, - підвівшись, вигукнув Кудерський, - наливай! Павло, не довго думаючи, взяв з полиці чарки, розлив усім по 50 г і схопив зі столу хліб та шматочок м'яса, що лежав на тарілці. - Пацаны, а жизнь-то налаживается! Валера дістав із холодильника ковбасу та сир, нарізав і взяв свою чарку. "Пийте вже та валіть," - подумав він, випиваючи коньяк. Поставивши чарку на стіл, вже зібрався оголосити, що піде спати, але Едуард раптом сказав: - Валерчик, сбегай в магазин, а. Ты же понимаешь, что на долго этой бутылки не хватит. - Підняв пляшку, ніби зважуючи, і подивився на господаря хати, усім своїм видом вказуючи своє зневажливе ставлення до нього. - Хотя коньячок-то хоррроший. Усередині все обірвалося. Валет зрозумів, що кінець цього вечора вже вирішено. З понурими плечима промичав щось незрозуміле, взув кросівки і вийшов надвір. Він ніяк не міг зрозуміти, чому так завжди виходить. Чому, коли йому здається, що доля починає посміхатися, лихо знову стукає у двері. Чому він повинен віддати їм на поталу цю дівчинку? Серце розривалося, обливаючись холодним дощем... Краплі летіли з поривом вітру просто в обличчя, але Валера нічого не помічав: ані вітру, ані дощу. Його душили гнів та образа.
Люсі металася по кімнаті, кілька разів підбігала до дверей з метою вибігти... Але ж як?! Навіть якщо вона відштовхне цю шпалу, її зупинять інші. Чого вони хотіли? Відповідь вимальовувалась жахлива, але визнати її розум відмовлявся... Було дуже лячно. Їхні голоси то стихали, то знову басом гриміли за дверима. Дівчина більше не витримувала невідомості і втомилася бігати по залі. Сіла на диван і уважно прислухалася. Даремно - щоб зрозуміти щось в тому гомоні, варто було б підійти до дверей. Скільки вона так сиділа? Півгодини? Годину? Знову встала і в нетерпінні почала ходити туди-сюди, намагаючись не підходити близько до виходу. Дуже хотілося підслухати розмови, але ризикувати не стала. Назад-вперед, назад-веред... Все вимірювала Люсі підлогу... І коли вкотре наблизилась до дверей, та раптом відчинилася... В надії, що це Валера, дівчина аж підстрибнула, але...
Валера повільно віддалявся від будинку, і страх, сором, моторошна пригніченість поступово змінювалися обуренням та люттю. Слідом прийшли гнів і… розпач. Почуття розгубленості було настільки сильним, що хотілося сховатися десь у темній шафі і нічого не бачити і не чути. І нічого не знати. І все забути. Від цього відчаю і від шаленої агресії хлопець з усієї сили бив ліхтарний стовп, що трапився йому на шляху. З такою розлюченістю, що не помічав ні болю на кістках, ні парочку закоханих, що проходила повз та швидко поспішила геть. Продовжуючи своє марне заняття, Валерка не відчував, як з пальців однієї руки вже капала кров, а на другій вони були усі в саднах, і кров ось-ось потече і звідти. Трохи виплеснувши свій гнів, нарешті зупинився, повернувся і, знесилений, сів, спершись на той самий стовп, на якому щойно зривав свою злість. - Твари, - крізь зуби процідив Валера, важко дихаючи. - Ненавиджу! Він і сам не розумів, кого йому більше шкода – себе чи дівчиська. Може, і себе, і її. Скільки він так просидів? Відповіді не було – він втратив рахунок часу. Скинувши весь нестерпний тягар переживань, повільно піднявся, абсолютно змінившись в обличчі. Навряд чи Едік упізнав би зараз в цьому хлопці з вольовим, сповненим рішучості, палаючим поглядом зазвичай слабкого та боягузливого Валерку. Також повільно, але поступово збільшуючи кроки, твердою ходою молодик попрямував у зворотному напрямку. Все швидше та швидше. І невдовзі він вже біг додому. "Тільки б встигнути", - безнадійно подумав, чудово розуміючи, що навіть якщо вони тільки почали, йому їх вже не зупинити. Цієї ж миті згадав, що батько останнім часом не забирав пістолет із схованки. Точно! Як же він раніше не подумав про зброю? І побіг ще швидше, боячись навіть подумати, що буде далі. Добіг до хвіртки та побачив, що на подвір'ї хтось курить, сидячи на лаві. Валера постарався перевести подих, щоб не викликати зайвої підозри - насамперед йому треба дістати зброю, а для цього необхідно потрапити до спальні... пройшовши через кухню та зал, де зібралася уся братва. "Добре, була-ні-була", - наважився Валера і відкрив хвіртку.
– Ооо! Кого я вижу! – з кухні на вулицю випав щасливий Паша і, побачивши Валеру, подався йому назустріч. – Бухло принёс? Стёпка быстрее тебя сгонял… Где ты был?
Саня (саме його побачив Валет із цигаркою, входячи на подвір’я), що встав був, аби зупинити друга на півдорозі, знову сів. Він чекав на Валерку, помітив його вираз обличчя, і воно йому зовсім не сподобалося. Сашко розумів, що не можна дати цьому хлопчаку входити до будинку.
Але поява Павла не входила до розрахунків. Поки охмелілий пацан дорогою до господаря будинку ніс нісенітниці, Кудерський чекав. Нарешті, у момент, коли Валет відпхнув Пашку, Саня промовив тихо, вставши на шляху в друга:
– Сядь. Нужно поговорить.
– Отвали! Мне некогда, – гаркнув Валера, намагаючись відштовхнути і Кудерю.
Проте, не так легко відштовхнути такого, як Кудерський. Після кількох спроб хлопець здався і запитав:
– Да чего ты от меня хочешь?!
– Чтобы ты успокоился, – відповів Кудеря. – Это во-первых, а во-вторых – сядь, нам треба дещо обсудить.
Валера трохи забарився, але таки сів на лаву і схопив пачку цигарок, що мирно лежала на краю лавки.
– Зізнайся, це твоє дівчисько? – одразу, прямо запитав Саня.
Він розумів, що Валет йому довіряв. Обидва вони знали, що всі інші посміхаються лише доти, доки посміхаються Гави.
Саня помітив, що другові нелегко, але той взяв нарешті лад над собою. Прикурюючи цигарку, Валет спробував приховати тремтячі руки, але марно.
– Нет, – надтріснутим голосом відповів він.
– Тогда почему свалил, – із глузуванням запитав Кудерський, – неужели слабину дал? Или она тебе понравилась? Кто она вообще? Я её видел раньше… вроде на районе.
– Оставь меня.
Валера спробував підвестися, але Саня різко поклав йому руку на плече, змусивши сидіти.
– Ты, кажется, не понимаешь, на что нарываешься, – голос його став тихим, але тому ще страшнішим. – Я понял, что ты задумал. – Валерка блиснув очима, але промовчав, тож Саня продовжив: – Ты думаешь, я не вижу, что с тобой происходит? Ты на себя в зеркало глянь – да у тебя на лице всё написано! Решил порешать и себя, и Коляна, и всю свою семейку??? Жить надоело?
Під тиском усієї цієї гнівної тиради хлопець не витримав і від безсилля обім’як. Цигарка тліла, і вогник уже майже торкався його поранених пальців. Кудерський послабив хватку і злегка поплескав Валерку, продовжуючи:
– Ладно. Ты сейчас успокойся и послушай меня. Девчонку тебе придётся забыть. Если не забудешь, причинишь ей ещё больше боли и принесёшь массу неприятностей. Не забывай, что Гавы таких красоток не забывают, и если они её снова увидят у тебя или с тобой, о нормальной жизни этой детке можно больше не мечтать. Сегодня сделай вид, что всё нормально. Всё уже закончилось, и пацаны на расслабоне. Пашку я возьму на себя, – встаючи, закінчив Сашка і попрямував до Павла, який уже підвівся і цілеспрямовано зашаркав до них.
З дому почувся сміх, і приятель, що ледь тримався на ногах, уже вирішив було покликати Едіка на допомогу, але Кудерський, підскочивши, поклав свою важку руку на плечі Павлику зі словами:
– Братан, идём-ка выпьем. Я видел там ещё что-то оставалось… Не дадим этим уродцам выжрать всё без нас.
– Как без нас… – слухняно перебудувався Павлик. – Без нас никак нельзя! Пошли бегом, бо я уже шо-то трезвею…
На порозі стояв Едуард. Він поглядом і легким кивком голови дав зрозуміти Сашкові, що їм треба поговорити. Кудерський кивнув йому у відповідь і повів Пашку на кухню.
Перед очима завіса... Свідомість максимально намагалася зберегти своє існування... А підсвідомість твердила: "Спи. Тут спокійніше, тепліше і комфортніше. Там страх. Там біль. Тобі не треба туди..." Дівчина розплющила очі, з жахом чекаючи чергового дотику до свого тіла, але в кімнаті нікого не було. Сльози все ще застилала пелена від безупинних сліз. Хтось накрив оголене тіло простирадлом. На кухні чулися голоси... їхні голоси. Отже, все тривало, і це був не сон. Кілька хвилин Люсі лежала нерухомо, потім спробувала встати, але безуспішно. Ця спроба остаточно зламала її, позбавляючи будь-якої надії на подальший опір. Невдовзі почулися якісь крики, але вони були не з кухні. Здавалося, хтось бився чи скандалив зовні – у дворі. Люсі одразу підбадьорилася і, доклавши максимум зусиль, сіла. Однак дуже швидко все стихло, а на кухні хтось упав... чи щось... їй було байдуже. Вона хотіла одного – померти. Сльози знову полилися. Звідки їх стільки? Сили остаточно покинули змучене тіло, і дівчина впала назад на диван. Знов почулися якісь незрозумілі звуки, але то вже було певно з кухні. Розмови то стихали, то розросталися у суперечки. Почувся сміх. У зал ніхто не заходив, і Люсі поступово прийшла до тями. За якийсь час, що здавався нескінченним, знову сіла і почала шукати свій одяг. Перше, що побачила, це свою блузку і поруч із нею - джинси. З величезним трудом, долаючи якусь огидну і жахливу слабкість, їй вдалося дістатися одягу. Сидячи на підлозі, Люсі поволі одягалася. Час тривав так довго, ніби вічність минула, доки вона натягнула джинси. Одягнувшись, змусила себе підвестися і підійшла до вікна. Як і очікувалося, воно не відкривалося - відкрита лише маленька кватирка, через яку навіть їй неможливо пролізти, незважаючи на свою худорлявість. Після марних пошуків шляху до втечі, дівчина повернулася до дивана, сіла і знесилено почала гойдатися туди-сюди, підібгавши ноги і уткнувшись головою в коліна.
Дев'яності роки у невеликому провінційному місті. Україну, як і багато інших країн колишнього Союзу, огорнув хаос безробіття, бандитизму та корупції. У 1995 році вже ніхто не міг поручитися за чиєсь життя. Брат міг зрадити сестру заради пари уколів, батьки заплющували очі на безчинства ґвалтівників, з вдячністю приймаючи їхні брудні гроші. Цікавий час був. З одного боку - свобода та розкріпачення. Люди, здатні мислити і діяти, отримали шанс, і багато хто ним скористався. Балом правили люди зі зв'язками або розумом. Ті, хто вчасно встиг схопити фортуну за хвіст, до середини 90-х вже мали змогу себе потішити зайвим, але ще не дозволяли собі розслаблятися, а тому продовжували мотатися та заробляти статки. З іншого боку – страшний час. Багато родин розпадалося. Одні батьки спивалися, інші, збившись із ніг, працювали на двох-трьох місцях, щоб прогодувати дітей. Підростаюче покоління здебільшого було надано самому собі. Якщо дитині пощастило з батьками, вона або посилено прокладала собі дорогу у світле майбутнє, намагаючись вступити до ВНЗ, або тинялася без діла, роздаючи зароблені предками гроші друзям і витрачаючи на своє задоволення. Якщо з предками не пощастило, діти або спивалися, або ставали наркоманами чи шістками у бандах, або самі ставали бандитами, збиваючи з друзів та знайомих гроші, цигарки та ін., поступово обростаючи своїми шістками. Руками та головою пробивалися одиниці. Дівчата часто жорстокістю майже не відрізнялися від хлопців. Навіть іноді могли перевершити тих. Дивували садистськими нахилами, видаючи їх за лідерські якості. Чого тільки не робили заводили, щоб здаватися крутішими за всіх. Як тільки не намагалися виділитися, щоб їх помітили всі, а особливо круті хлопці. Білими воронами наважувалися бути не всі. Багато овець йшли за бандитами, часом своїм схилянням піднімаючи їх у їхніх власних очах. І ніхто не повинен був відрізнятись від лідера. Ти з нами? Пали цигарки. Ти з нами? Пий. А не захочеш... Жителі міста знали, що вечорами темними вулицями ходити небезпечно, але ще небезпечніше було ходити в компанії із сумнівними особами. Що казати... Навіть серед білого дня можна було випадково завернути не туди і побачити, як десяток підлітків знущаються з одного зі своїх однолітків... Гави були зі щасливчиків. Як вже було сказано раніше, предки їх були не з бідних, до того ж, батько товаришував з мером міста. Подейкували, що він не лише в обласному центрі мав зв'язки, а й у самій столиці. Не дивно, що навколо близнюків завжди було повно шісток, готових на будь що піти, аби бути у фаворитах. Кому захочеться опинитися у братів в опалі? Нікому. Усі їх боялися. Усі боялися їх батька. Ніхто не смів їм слова поперек сказати. Ніхто, окрім Сані Кудерського. Ні, його батькам далеко було до Гав, хоч родина і вважалася заможною. Але різниця в тому, що вони всього досягли самі. Звичайно, Петру Ігоровичу довелося нелегко на початку, і без даху не обійшлося, але, вставши на ноги, він розплатився з покровителями вдвічі, щоб не бути зобов'язаним. Саме тому він був шановною людиною, і йому були раді в кожному будинку, у тому числі й у будинку мера. Близнюкам про це було відомо. Але не тому вони дозволяли Сашкові те, чого не пробачили б більше нікому. Кудерський був дуже розумним хлопцем, що вмів прораховувати всі ходи наперед. Він не раз рятував двох дурнів з біди. Крім того, він володів відразу декількома видами боротьби і чудово стріляв. Майже ніхто не знав і половини про нього. Саня був потайливим, і коло його друзів було досить вузьким. З Едіком та Сергієм він дружив ще з дитячого садка, тому вони багато про нього знали, поважали його та цінували дружбу з ним. Вони знали про його колишню мрію стати зіркою на бойовій арені. Вони знали все про його принципову життєву позицію і ніколи з того не глузували, бо це було не варто жодного з пальців. Обидва пам'ятали, як у десятому класі Сашко зламав палець їх однокласникові, бо той посміявся над його прагненням встановити справедливість. Новачок, який з'явився тоді в класі, не міг постояти за себе, як не міг і грошей віддати. Бо їх в нього не було. Ніхто не знав, чому Кудерський вступився саме за цього бідолаху, але Гави знали. Вони знали, як знав і Саня, що хлопчак жив з бабусею і нещодавно втратив батьків... Коли Сашко завів Павлика в кухню і побачив, що Стьопка вже спить, а Серж захоплено щось розповідає Денису, який байдуже киває у відповідь, то вирішив не затримуватися. Посадив Пашку на вільний біля столу табурет та вийшов у передпокій. Щойно відійшов, ззаду почувся гуркіт - Павло впав на підлогу. Едуарда в коридорі вже не було. Мимолітне замішання швидко змінилося звичним виразом обличчя, і хлопець вийшов надвір. Як і передбачалося, Едік уже сидів на лавці поряд із Валеркою. Той ні живий, ні мертвий – сидів лише кивав головою. - Нууу, братва, чёт у вас тут совсем кисло, - натягнувши маску безтурботності, простягнув Сашко. - Там одни пьяные рожи, а тут похоронный марш. Эд, давай колись, шо Валет уже начудил. Таке враження, що ти готовий його тут закопати. - Не гони, - зі своєю звичною єхидною усмішкою відповів той. - Мы просто базарим о том, что пора расходиться. Валерка хотел с нами поехать, но я ему объяснил, что он ну никак не поместится. Нам ведь нужно ещё девушку домой доставить. Верно, Валет? А Валет сидів, стиснувши кулаки так, що кісточки пальців побіліли. Злість та ненависть читалися на його обличчі. Навіть не в силах кивнути, він лише трохи повернув голову в бік гостей і його очі, сповнені болем, зустрілися з глузливим поглядом Еда. - Я так розумію, треба хлопців піднімати? - Кудерський не став підтримувати бесіду, розвертаючись до дверей, проте Гава викинув ліву руку в бік, перегородивши дорогу другу. - Ты ж сказал, что пора расходиться, - з легким подивом і ледь помітною ноткою роздратування сказав Сашка. - Именно. Но мне нужно с тобой побакланить немного, - пояснив Едик. Вони відійшли майже до самої хвіртки, і тільки тоді Ед сказав: - Я понимаю, что тебе всё это неприятно. Понимаю, что ты предпочитаешь после этой грязи добраться домой на своих двоих. Однако я хочу попросить тебя поехать с нами. Саня нічого не відповів - лише жовна заходили, і Гава, помітивши невдоволення друга, пояснив своє бажання: - Санёк, я ведь не законченная свинья, хоть ты меня таким и считаешь, - почав він іронічно, а побачивши скромну усмішку на обличчі друга, надихнувся. - Я ведь понимаю, что на детку нельзя сейчас давить. У неё стресс, а поэтому нужно, чтобы кто-нибудь ей ласково, но доходчиво объяснил положение дел. Она тебя послушает... - Иди ты, - відмахнувся Кудерський, злегка штовхнувши друга в груди. - Самі заварили кашу, самі й розхльобуйте... - Та ты подожди кипятиться. - вже серйозно продовжив Гава. - Ты разве не резвился? Не боишься проблем потом? - Це ж яких? - посміхаючись, спитав Сашко. - Від Петрика чи що? Чи від Геннадійовича? А, ну да, швидше від останнього. - Ссс... - Ед схопив його за грудки, обличчя перекосило від злості, проте вже за хвилину взяв себе в руки і відпустив друга. - Ты... Ты батю не трошь, понял? - Та чего ж не понять, - вже спокійніше, але все ж таки з усмішкою сказав той. – Куди нам, смертним? Гаразд, так і бути, поїду з вами, довеземо дівчисько. Куда єхать, знаєш? - Да, Валет сказал. - Окей. А йому ти чого, до речі, наговорив, що він немов тінь сидить? - Да ничего я ему не говорил, просто сказал, что он с нами не едет, - якось трохи збившись, відповів Ед. Саня здогадався, що друг просто не хоче говорити правду - надто вже добре він його знав. Але промовчав.
Щільно утрамбована сімка неквапливо їхала вуличкою. Попереду вже виднілася основна вулиця, якою зазвичай курсують рейсові автобуси. Люсі, притиснута до правих задніх дверей, сиділа тихо, втупившись у нижню частину переднього сидіння. Хлопці про щось перемовлялися, ніби не помічаючи її. Саня навмисно, сідаючи поруч із дівчиною, поклав руку їй на плечі, ніби обіймаючи. - Детка, послушай меня. - Едуард розвернувся до неї, визирнувши з-за переднього сидіння, але Люсі не реагувала. - Ты меня слышишь? У машині одразу стало тихо, і Саня відчув, як дівчина напружилася. - Ты чё, оглохла?! - Гава у нестямі потягнувся до неї. - Эдик, не кричи на девушку. - Випередив його Кудеря, що завбачливо сів біля Люсі. - Зачем ты хотел, чтобы я с вами поехал, если орёшь, как оглашенный? - Ну, - знітився той, - ты же молчишь, словно воды в рот набрал. - Мовчу, значить треба так, - огризнувся Кудерський. Вкотре Сашко збивався на рідну мову, не помічаючи, як завжди під час роздратування або хвилювання. Тим часом, Ед почав закипати: - Ты, короче, не молчи, а давай базарь! Я ведь должен быть уверен, что всё будет гуд! - Та відвали ти, - відкинув Сашка його руку, що знову потяглася до Люсі. Всі пацани притихли, і від цього йому не з руки було говорити на таку делікатну тему. Він планував по приїзді вийти разом із дівчиною, провести її та заспокоїти. Але зрозумів, що не вийде. Ед не відчепиться. Та й решта вже не відступить. - Тебя ведь Люси зовут? - обережно спитав у дівчини, заходячи здалеку. Та ствердно кивнула, і він продовжив: - Люси, мы понимаем, что сегодня тебе пришлось нелегко, но считай, что это была наша ошибка. Просто забудь... Ед пирснув. Секунда, і по салону розсипався його регіт. До нього приєдналися Степан і Павло, що сиділи поряд і майже нічого не розуміли, але сміх лідера вдихнув у них нову порцію ейфорії. - Придурок, припини іржати! – не витримав Санька. - Чого ти добиваєшся? - Ты чё, реально думаешь, что она послушает эти твои бредни??? - Я как-нибудь сам разберусь, понял? - Ты меня на понял не бери! - Эд, ты не зли меня! - почав втрачати терпіння Сашка. - Або дай мені з нею побалакати самому, або сам розбирайся! Я в тачці не буду ні з ким базаріть. - О, о! Шо ты понимаешь?! - Обличчя Едуарда перекосилося від широкої усмішки. - Детка, у тебя сестрички ж есть, да? Люсі повільно підвела голову і подивилася на свого головного мучителя. - Вооот, - простягнув задоволений Гава, дивлячись на Саню, - видишь, как нужно объяснять. Правильно, детка? Сколько твоим сёстрам? - Очі дівчини широко розплющилися. - Да ты не бойся, - продовжував блондин, - мы их не тронем. Зачем нам обижать детей? - Його голос став м'якшим. - Правда, если ты будешь умничкой и не побежишь жаловаться на нас маме и уж тем более в милицию. Люсі подивилася на нього на всі очі, ніби не розуміючи, чого від неї хочуть. Кудеря відчув, як вона затремтіла, і легенько стиснув передпліччя, але вона цього, здається, не помітила. - Молчишь? - Ед так і не дочекався відповіді. - Саня, может, выкинуть её из машины? - О! - Встряв Денис, який досі мовчки вів машину. - Реально, Санёк, выкидывай! Хоть дышать свободнее будет - смотри, как пацанов скрутило... - Тогда нам точно ментов не избежать - эти идиоты сейчас словно фитиль возле печи, - через силу видавивши із себе іронію, сказав Кудерський. Він відчував, як тремтить дівчина. - Ты за пацанов, Деня, не переживай. Их не оттого скрутило... - Всё, тормози. - різко скомандував Гава, і відразу запитав у Люсі: - Ты ж в этом доме живёшь? Вылезай! Отсюда и сама дотопаешь. Машина стала на розі при в'їзді у двір однієї з околиць п'ятиповерхівок, і Кудерський відчинив дверцяти. Люсі буквально випала з машини, він вийшов за нею. - Эдик, езжайте дальше без меня. Я домой сам дойду. - Как знаешь. Я на тебя полагаюсь, - вже спокійно промовив Гава. Люсі стояла, не рухаючись. Зробивши невпевнений крок у бік будинку, знову встала. Саня вирішив, що вона чекає на нього, підійшов і спробував обійняти, але дівчина смикнулася з такою силою, що він тут же відсахнувся. - Люси, не бойся меня, - тихо промовив, обережно наближаючись до переляканої дівчини. - Я тебя не обижу. З кожним його кроком вона відступала на півкроку назад, але незабаром уперлася в стіну будинку. Він наблизився і майже торкнувся її рук. Люсі дико закричала, і від цього несамовитого крику заклало вуха. Саня швидко закрив їй вуста широкою долонею. Дивлячись у широко розплющені очі, він не сильно, але впритул притиснув дівчину до стіни і швидко сказав: - Дура, закрий рота! Я же сказал, что не трону тебя! Просто будь умницей и тихонько себя веди. У тебя что, действительно есть младшие сёстры? - вже спокійніше спитав він, не відпускаючи при цьому свою руку від її обличчя. Та кивнула. Сашко залаявся про себе, а вголос продовжив: - В таком случае ты должна быть умной девочкой и сделать так, как я тебе скажу. Тогда твоим сестренкам и тебе ничего не грозит. Поняла? Вона мовчки продовжувала дивитись на нього. Відпустивши її, Сашко відійшов, даючи пройти вперед. Коли Люсі несміливо зробила пару кроків, прямуючи додому, він прилаштувався поряд, проте дівчина відразу зупинилася, косячись на нього. - Ну что опять? - запитав, важко зітхаючи. - Я провожу тебя. Люсі замотала головою, а коли він зробив крок до неї, раптом почала сідати навпочіпки, піднімаючи руки над головою, ніби захищалася від нього. Сашко відчув, як усередині щось обірвалося. Йому було не просто шкода бідолашної. Він ніби відчував її біль, через що йому було дуже некомфортно тут, поряд із Люсі. Він почав злитися і, щоб не зірвати злість на неї, і так переляканої, вирішив залишити її. - Люси, - тихо сказав він, даючи їй зрозуміти, що не зрушив з місця, - я не трону тебя и сейчас же уйду. - Побачивши, що дівчина опускає руки і несміливо поглядає на нього, він так само тихо продовжив: - Только послушай меня. Ты сейчас быстро пойдёшь домой, помоешься и ляжешь спать. Завтра тебе уже будет легче. Поверь, если ты меня послушаешь, то всё будет хорошо. Только ничего не говори родителям, хорошо? И как следует помойся - правда поможет. Не дочекавшись відповіді, він зробив крок до Люсі, легко підняв її, взявши трохи вище ліктя, і, трохи підштовхнувши убік будинку, розвернувся у зворотному напрямку. З кожним кроком він йшов швидше, не даючи собі розвернутися. Його ще ніколи не мучила совість так, як цього разу, і це його дратувало.
Люсі залишилася сама. Її рухи стали впевненішими. Дочекавшись, коли один із покидьків, що прикидався ангелом-охоронцем, зникне за сусіднім будинком, швидко попрямувала до свого під'їзду. Однак, як тільки дійшла, зупинилася, не в силах змусити себе піти додому. Вона не могла пояснити це собі і металася: крок назад, два кроки вперед. Нарешті зупинилася, подивилася на перший під'їзд, повз який щойно проходила, і, ще трохи постоявши в сумнівах, швидко пішла до нього. Залетівши в під'їзд, піднялася на другий поверх і зупинилася перед дверима праворуч. Вона стояла ще кілька хвилин і, зрештою, несміливо постукала.
Глава 2
У повній тиші стукіт у двері здався надзвичайно гучним, проте Оля не поспішала відчиняти. Було доволі пізно, і вона нікого не чекала. До кімнати заглянув хлопець, на вигляд років тринадцяти. На його запитальний погляд дівчина відповіла, знизуючи плечем: - Ну пойди открой. Хто там так поздно… - Ага, - з ентузіазмом кинувся той, явно сподіваючись якомога довше відкласти сон, - щас посмотрим. Поки Ольга накидала халат, почула, як відкривається замок, і майже одразу до неї донісся розгублений голос: - Аааа, тебе чего... ой, то есть, тебе кого? - Голос відвідувача був таким тихим, що зрозуміти, хто це, було неможливо, проте незабаром хлопчик повідомив: - Оль, тебя Люська спрашивает. Впустить? Дивно було чути про візит дівчинки, яка ледь з місяць-два, як від спідниці мами відірвалася. Оля бачилася з Люською не часто, і цікавості дівчина не викликала. Болталася всюди з Аліскою-бандиткою, як мишеня на прив'язі. Господиня пройшла через весь, такий довгий, коридор. Гостиня чекала за зачиненими дверима – Ольга не дозволяла впускати пізно ввечері нікого, і винятків у цьому правилі не було. Вона відчинила двері зі словами: - Люси! А ты какими судьб.... - бадьорий голос Ольги обірвався на півслові, коли дівчина біля її порога, з розпатланим волоссям, з червоним та опухлим від сліз обличчям, почала плакати ридма... Не кажучи ані слова, Оля провела бідолашну на кухню, посадила і подала склянку води. Тут же з-за рогу з'явилися дві мордочки - хлопчик, що відчинив двері Люсі, та ще один малець років восьми. Це були молодші брати господині - смаглявої чорнявої дівчини з карими очима і невеликим кирпатим носиком. Її звучний низький тембр голосу не лякав дітлахів, оскільки, хоч і звучала її лайка грізно, з хрипоткою, пацаняти знали, що більше піддупника їм нічого не загрожує. Старший, Микола, був дуже цікавим і, не втримавшись, після хвилини очікування зайшов у кухню, а слідом за ним засемів і молодший, Льонька. Сестра, сидячи поруч із гостею за столом, на запитливий погляд братів відмахнулася і веліла піти. Але ті й не подумали. - Так, Колян, - розуміючи, що зараз не час для повчань, веліла Ольга, - пойди-ка принеси у меня в комнате, на полке, бутылочку. И рюмки захвати. А ти, малявка, - грізно глянула вона на молодшого, - миттю спати стрибнув! - Ну, Оль, - тоненьким голоском попросив той, зробивши зворушливо кумедний вираз обличчя, який позбавляв сестру будь-яких сил до опору. - Ладно, достань бутылку воды вон там. - Вона вказала на стіл, що стояв у кутку поруч із плитою, і додала: - И банку с помидорами из холодильника, а потом марш спать. Кухня виглядала бідно. Навіть шторки на вікнах були маленькі і якісь надто старі. Холодильник стояв невпопад, займаючи пристойну частину маленької кухоньки. На робочому столі біля мийки стояв брудний посуд, на плиті красувалася велика каструля зі стирчачим ополонником. На обідньому столі, за який господиня посадила Люсі, також було повно брудного посуду. Щодо чистого був лише стіл-тумба в кутку біля плити, куди й попрямував Льоня. Поки пацани займалися своєю справою, Оля підкурила цигарку і простягла заплаканій дівчині: - Будешь? Та лише кивнула і мовчки взяла цигарку. - А тепер, - спокійно заговорила господиня, підкуривши ще одну, - розповідай. - Я, - Люсі то піднімала, то опускала очі, не знаючи, як і що сказати. Після деяких її хвилюючих спроб встати і піти, Ольга все ж таки змогла вмовити Люсі розповісти про те, що сталося. Вірніше, вона почала за неї словами: - Тебя изнасиловали. Так? Після цих слів дівчина обімліла. Вона мовчки дивилася деякий час на співрозмовницю, а потім розплакалася з новою силою. Оля не стала зупиняти потоки сліз, бо знала, що тій треба виплакатися. Знала, через що довелося пройти бідолашній.
Червень 1991 року - Хозяйка! - кричав високий чоловік років сорока, у строгих класичних чорних штанах, у блідо-блакитній сорочці з розстебнутим коміром, з-під якого недбало виповзала чорна зі сріблом краватка. Озирнувся, знову покликав господарів. Він зовсім не вписувався в тутешній пейзаж. Кінець вулиці не було забудовано високими елітними котеджами. Тут жили прості люди у простих будинках. За дерев'яними парканами можна було побачити звичайнісінькі дворики. Десь гавкали собаки, десь - тут і там по двору валялися дитячі іграшки, десь було чисто, і перед будинком красувався квітучий садок. Безліч дерев, що розрослися за багато років, створювали приємну тінь, що дає порятунок від палючого літнього сонця. - Есть кто дома?! - незважаючи на те, що ніхто не відгукувався, чоловік наполегливо продовжував кричати. Нарешті, його крики були почуті, і до хвіртки вийшла невисока чорнява дівчина: - Дядько Вітю, чого кричиш чому даремно? Мати зайнята, не може вона зараз вийти. - Скажи ей, что я сильно не задержу, - не відповівши на запитання, сказав чоловік, якого дівчинка назвала дядьком Вітьою. - Мамка сказала, що не може, - продовжувала наполягати пустунка, повиснувши на паркані. - Оля, будь умницей, позови маму или дай я зайду, - і він уже ступив було до хвіртки, але зупинився і, обернувшись, підняв руку, закликаючи когось збоку. За п'ятнадцять метрів від нього стояла машина. Водій, побачивши, що чоловік махає йому рукою, взяв папку та рюкзак і вийшов із машини. - Олечка, передашь маме кое-что? - Запитав дядько Вітя. - А що мені за це буде? - хитро посміхнулася Оля і відразу стала такою серйозною, що навіть подорослішала. - Мамку через ваші справи батя мало не вбивши. - Деточка, я твоему бате уже всё объяснил, так что не бойся, - терпляче вів переговори чоловік, поки водій наближався до нього. - Олько, чого ти гостя за хвірткою тримаєш?! - почувся крик із глибини двору. - Ма, то дядько Вітя, знову щось хоче від тебе! – відповіла Оля. - Здрасту тобі, Вікторе Геннадійовичу, - привіталася господиня, підходячи ближче. - Олю, піди дай Пірату обід, я прийму гостей. Дочка скривила невдоволену гримасу і пішла годувати пса. Чоловік, який так наполегливо чекав зустрічі з мамою чорнявої дівчини, був ні хто інший, як Гава Віктор Геннадійович. Комусь збоку могло б здатися дивним те, що шановна людина приїхала особисто на околицю міста, до непоказної бідненької хатини. Насправді тому було кілька причин. По-перше, Тетяна Василівна, мати нашої знайомої Ольги, вирощувала найкращий у місті сорт конопель. Дім їх стояв у самому глухому куті вулички, якраз на самій околиці селища. З вікон дитячої кімнати виднілися кукурудзяні поля, наявність яких сприяло стабільному зростанню бізнесу. По-друге, Віктор Геннадійович колись дружив із першим чоловіком Тетяни Василівни, батьком Ольги. Все життя він жив неподалік Дергунових, а при народженні дівчинки мало не став її хрещеним батьком, але за тиждень до хрестин йому довелося вирушити до Греції, у відрядження, так що довелося брати в куми іншого. Та поїздка багато змінила: Гава відкрив для себе нову "золоту жилу", часто став їздити у відрядження, все рідше приходив у гості до друга. А років п'ять тому він переїхав з усією родиною до котеджу, розташованого в елітному районі селища, звідки було рукою подати до міського вокзалу. Як трапилося, що Тетяна Василівна та Віктор Геннадійович зблизилися, історія замовчує, але всім було відомо, що через деякий час після смерті Юрки, рідного батька Оленьки та Колі, справи сім'ї Дергунових пішли вгору, а Віктор Геннадійович став досить часто відвідувати вдову. Навіть коли вона знову вийшла заміж, Гава продовжував приходити, але вже помітно рідше і все частіше зустрічі проходили прямо на вулиці, а іноді – в салоні начищеного до блиску Форда. Водій приніс рюкзак з папкою і одразу повернувся до автомобіля. Взявшись на капот, залишився чекати. Тетяна Василівна впустила гостя, і разом вони зайшли в старе приміщення, зване літньою кухнею, але за фактом служило якимось складом.
Оля у свої сімнадцять стрункістю постаті не відрізнялася. Вона була невисокого зросту, кремезна, тому найчастіше ходила у спортивному костюмі, а влітку - у шортах та вільній футболці навипуск. Чорне, як смола, волосся в основному було недбало забрано в пучок на маківці або хвостик ззаду. На смаглявому круглому обличчі хоч і важко, але все ж таки пробивалися крізь десятишарову засмагу вперті ластовиння. Людиною вона була добродушною та веселою, але тільки якщо ти випадково не перейшов дорогу їй чи її близьким. Будка Пірата стояла за три метри від літньої кухні, тому, поставивши псині миску з кашею і потріпавши його по загривку, Ольга тихенько наблизилася до дверей, за якими зникла мама з дядьком Вітей. На жаль, чути було погано, але деякі уривки фраз їй все ж таки вдалося розчути: - Післязавтра Сергійко зібрався везти дітей... - тараторила Тетяна Василівна, - ... забереш. - Что ж, - відповів баском Віктор Геннадійович, - по срокам должны справиться. Через смачне човгання Пірату і шуму всередині (незрозуміло було, чи то папір шелестить, чи мати мішки перетягує) розібрати далі нічого не можна було. І тут раптом так голосно, що Оля з переляку мало не впала (голос був просто біля дверей): - Ты моих недорослей не видала? З-за дверей почувся невиразний голос матері. Оля швидко відскочила назад до будки, гарячково щось шукаючи на землі. Зрозуміла, що це виглядатиме підозріло, метнулася до будинку і впала на лаву, що була прибудована біля входу до будинку. Двері літньої кухні відчинилися і першим вийшов дядько Вітя: - Если увидишь этих бездарей, скажи, чтоб сегодня дома были. - А що трапилося? - Слідом вийшла і мати Ольгіна, підозріло зиркнувши на дочку. - Вони ж, напевно, як завжди блукають по будівництві з Сашком. - Племяш приехал... Не мне же с ним няньчиться. - Ну, побачу, передам звичайно. Хоча, я ж удома буду... Оль, чуєш? - Що, ма? - Дівчинка вдала, що задумалася. - Побачиш Сережку з Едіком, скажи, що батько вдома терміново чекає. - Ага, - Оля відразу розслабилася, розвалившись на лаві, - зараз вони мене і послухали. - Твоє діло передати, а вони самі зрозуміють, що та як, - строгим голосом промовила Тетяна Василівна. - Та зрозуміла я, зрозуміла.
О пів на четверту Оля вирушила за молодшим братом. Дитячий садок знаходився на території нового мікрорайону по сусідству. Зовсім недавно їхній житловий масив, як називали селище міські жителі, лише з двох сторін межував з містом. Південна частина селища упиралася у магістральну залізницю, яка відокремлювала мікрорайон від міста. Із західного боку приватні будинки оточували швейна фабрика та хлібний завод, за якими розстилався інший, ще більший, Північний мікрорайон, на території якого було збудовано дві школи та три дитячі комбінати, про що Чкаловські жителі могли лише мріяти. На північний захід, поряд із фабрикою, величезну територію займала військова частина, де свою службу несли молоді хлопці та зрілі чоловіки з усієї України. Там же, поряд, трохи північніше, розташувалося невелике військове містечко, за яким були раніше лише поля та ферми. Лише кілька років тому невеликий житловий комплекс військовозобов'язаних жителів почав обростати п'ятиповерховими сусідами, поки що порожніми і неживими, але вже чекають на своїх нових мешканців. З півночі селище оточували суцільні поля, а за ними хаотично розпорядилися дачі. Зі сходу, куди дивилися вікна Олиної кімнати, були всі ті ж поля, за якими широким шосе, далі через міст, мчали фури і легкові автомобілі, що поспішали кудись. Будинок Дергунових розташувався на південному сході селища, поруч із кукурудзяними полями. До дитячого садка, що знаходився на території міста, було недалеко, але Тетяна Василівна завжди переживала, відпускаючи когось із дітей до міста – найближча дорога лежала через залізничні колії. А до автобуса йти далеко. Лише п'ять років тому вільну, нічим не зайняту територію між військовою частиною та селищем, забудували новенькими п'ятиповерхівками, серед яких було збудовано великий дитячий комбінат. Нові жителі за кілька років встигли облагородити двори альтанками та свіжопофарбованими дитячими пісочницями. Багато хто вже обзавівся льохами, чиї дахи також оживили двори безликих "коробків". Район був спочатку невеликий, але з кожним роком будинків з'являлося все більше. І хоч вони вважалися вже іншим мікрорайоном, усі діти належали до одного комбінату. Тому для селищних дітей дедалі частіше місць у дитячому садку не було. Льоня ходив у садок з початку його відкриття - тоді гурти були маленькі, і дітей з селища брали без зайвих питань. І хоч цей сад знаходився далі за міський, Тетяна Василівна віддала сина саме сюди. Зручно і під наглядом - нянею у групі була її знайома, а кухаркою - кума. Одна з виховательок була теж із селища, тому Льоні частенько приводив додому хтось із них. Щоразу, приймаючи з подякою сина з рук куми чи нянечки, жінка обіцяла, що це востаннє. І потім знову не встигала, а донька не завжди була вдома в такі моменти. - Таню, що ти, як дитина, – заспокоювала її Олькина хрещена. - Все ж таки ми люди, все під Богом ходимо. Сьогодні я тобі, завтра – ти мені… Цього дня Оля цілий день крутилася біля матері і допомагала, як завжди, коли прибіг скуйовджений і замурзаний братик, на бігу розповідаючи, який він голодний. І тут Тетяна Василівна піднялася: - Ай-ай, Олько, знову запізнюємося! Кидай! - Вихопила у дочки сапку і кошик з бур'янами, - Біжи умийся швидше та бігом за Льонькою - я сама з огірками розберуся! Ох, ти ж! Ну що ти буш робити, га! А ти чого встав? - крикнула мати на сина, що кривляє сестру. - Бігом митись і за стіл! Де тебе знову чорти носили? - Та ма, ми у футбол грали, - Коля подався до хати, а Оля вже вибігала на вулицю, коли почула наздогін: - Олька-бараболька! На голові квасолька! Скрививши смішну пику з підтиснутими губами і витріщеними очима, яка, очевидно, мала позначати злість, Ольга погрозила братові кулаком і бігом вирушила на заслання за молодшим. Тетяна Василівна глянула на дочку - та знову побігла, навіть не причесавшись. Хотіла повернути, але тільки махнула рукою і пробурчала: "Ох, пацанка!"
Оля добігла до другого повороту і зупинилася, щоб перевести дух. Якщо бігти так само, вона вже за десять хвилин дістанеться садочку. Можна і пройтися трохи.
Безпосередньо від хати до садку дороги немає, але всі дітлахи вже давно зробили лаз у стіні, що відокремлює приватний сектор від величезної дитсадкової території. Сторож як міг, ганяв шибеників, але впоратися з ними був не в змозі. Дід Петро і сам не розумів, чому було не зробити хвіртку з боку селища, тому ганяв лише особливо зухвалих та пустотливих.
Знала про лаз і Ольга, то ж до кінця вулиці пішла вже тихою ходою, співаючи улюблену пісеньку.
– Оль! Оля!
Знайомий голос почувся звідкись ззаду. Дівчина повернулася і одразу просяяла – за нею бігла Валька Пилипенко, махаючи рукою. Почекавши хвилину, Оля прокричала:
– Давай швидше! Мені треба бігти!
Але чекати вже не довелося. Подруга наздогнала її і, трохи віддихавшись, запитала:
– Ти куди
– Як завжди – за Льонькою.
– А я думала, ти до мене, – набурмосивши носика, сказала Валя та якось миттєво змінивши образу на безпосереднє дитяче сподівання, нахилила голову набік і запобігливо простягла: – Ооооль, зайдеш?
Манера розмови та звички у дівчат були схожити, як то буває, коли друзі з дитинства постійно разом. Одного разу подруги навіть поклялися ніколи не розлучатися.
Валя обігнала подружку, стрибаючи перед нею, наче маленька, і, ляскаючи чорними пухнастими віями, розтягла своє вродливе обличчя в неймовірно кумедній пародії на посмішку.
Оля, зробивши суворе обличчя, ледве втрималася від смішку і серйозно сказала:
– Льонька заберу і зайду.
– Знову з цим малим… – скривила невдоволену пику та.
– А що? Не хочеш, не зайду, – відрубала Оля. – Тікай, мені бігти вже треба. Запізнюся ж! От завжди ти не вчасно…
– Ой-ой, гаразд, біжи вже, – відходячи вбік, провела поглядом Валентина. – Не забудь зайти!
– Гаразд! – крикнула через плече Ольга і побігла за братом.
Подруги сиділи в тіні виноградника і, обговоривши всі свіжі плітки, обмірковували плани на вечір. Льоня з трирічним Сергієм, братом Валентини, грав у будинку.
– Давай на ж/д сегодня? – запитала Валя.
– Та нууу, шо ми там робитимемо? – нудним, без якихось ознак активності, тоном пробурмотіла Оля.
– Так там сегодня вроде тусовка буде – Влад має приєхать со своими дружками.
– Ну і шо? – Спочатку кволо, але за мить з неабияким азартом Оля одразу запитала: – Ти так хочеш його побачити? Да? Ну зізнайся! Хочеш, так?
– Та отцепись ти! Мені просто дома не хочеться сидіти. Прям до смерті.
– Мені теж. Тим більше, що мамка знов змусить Льоньку укладати.
Подруги засмутилися, але на вокзал вирішили не йти. Після довгих роздумів, так нічого і не надумавши, залишили все на викид долі.
Оля покликала брата, взяла його маленьку долоньку у свою та повела додому.
Грізною хмарою зустріла доньку мати:
– Ну і де тебе носило?
Цілу годину жінка маялася, не знаючи, чи бігти їй у сад, чи сидіти і чекати. На щастя, до неї зазирнула кума зі словами: “Чого ти доньку ганяєш даремно?”
Ще півтори години Тетяна Василівна ходила подвір’ям, лаючи недолугу дочку непристойними словами, досилаючи до неба погрози переламати тій всі кінцівки і косми відірвати. Але, коли діти прийшли живі-здорові, вся злість випарувалася разом із першим вигуком. На душі стало легко і спокійно, і дочка не здавалася такою вже недолугою.
Поспіхом повечерявши, дівчина причесалася, забрав густе чорне волосся в кінський хвіст, одягла джинсові шорти і улюблену бузкову футболку з великим вирізом, що вільно сиділа, проте настільки легку, що при найменшому русі, тканина прикіпала до тіла. Одне плече постійно оголювалося, що доводило Тетяну Василівну до сказу.
Вважаючи, що таким чином вона цілком упорядкувала себе, Оля вискочила з кімнати зі словами:
– Ма, я до Валюхи, рано не чекай!
– Олько! Знову кидаєш малого? Адже знаєш, що в мене повно роботи!
– Ма, давай завтра. Я Валі вже пообіцяла.
– Та йди вже, – швидко здалася жінка, знаючи, що все одно не втримає єгозу на місці. – Йди поки батько не прийшов. Той не пуст… – обірвала її донька поцілунком у щоку та обійняла. Мати стихла, але таки пробурмотіла вслід: – Могла б і краще одягтися.
Подруги зустрілися на перехресті двох невеличких вуличок та пішли на північ, як завжди у випадках невизначеності, починаючи свій шлях у напрямі полів та будівельних майданчиків.
Небо вже змінювало свою ніжно-блакитну легку пелерину на більш важке вбрання, що приховував за собою глибокий синій всесвіт. Праворуч над будинками ще виднівся золотистий ореол дня, що швидко залишався у небутті. Він повільно, ніби неохоче, згортав свої світлі крила, які вже губилися в синяві, надаючи цей світ нічному світилу, що вже томився за серпанком вечірньої заграви.
День був спекотний і захід сонця обіцяв таке ж спекотне завтра.
Смеркало. По обидва боки вже грали свої трелі веселі цвіркуни, листя дерев помітно потемніло. Десь гавкав собака. В хаті трохи попереду вже можна було розрізнити слова “Колгоспного панку”, а ззаду ще долинали звуки Шансона.
Дівчата йшли, обговорюючи нагальні проблеми:
– То ти тепер і додому не підеш? – Запитала Ольга.
– Не знаю. Піду звичайно, – байдуже відповіла їй подруга, – він так налакався, шо звалиться ще до півночі.
– Може, до мене?
– Нє, подруго, вибач, але до тебе я не піду, – посміхнулася Валя, – не треба собі зайвих проблем наживати.
– Та гаразд тобі, які проблеми?
– Оль, я ж знаю, що твоя мамка мене не дуже й шанує, та й моя переживатиме, якщо вранці мене не знайде.
– Вона сьогодні в ніч знову?
– Ну так. Інакше батя не залив би свої беньки – боїться, що мати вижене, – з жахливою усмішкою констатувала Валя.
Вони повернули ліворуч і, пройшовши невеликою вуличкою, вийшли на головну вулицю, потрапивши таким чином прямо на кінцеву зупинку. Трохи постоявши, вирішили все ж таки піти на забудови, де зазвичай збиралася місцева молодь.
Пройшовши через двоповерхівки військових, дівчата пройшли новобудову.
Всього два вікна першого поверху світилися, даючи знати, що будинок не покинутий напризволяще (швидше за все, там розташувалися сторожа). Подруги дісталися, нарешті, забудови. Побачили рух біля одного з будівельних вагончиків і попрямували туди, коли з-за рогу однієї п’ятиповерхівки, на вишині якої стирчали крокви, вискочили двоє молодих людей.
Дівчата одразу впізнали їх – це були Сергій Гава та Сашка Кудерський. Білявчик різко підскочив до Валі, обхопивши її своїми довгими руками:
– А чого це ви тут робите, га?
– Не твого розуму справа, – по-дорослому серйозним тоном відповіла дівчина і через хвилину вже ледве стримувала сміх. В одну мить підняла руку і, вперши великий палець у чоло хлопцю, продовжила вже жартівливим тоном, що перемежовувався короткими смішками: – Жити набридло? Руки опустив! Раз два!
Кожне слово супроводжувалося все сильнішим натисканням на чоло Сергія, що ніяк не вплинуло на нього. Замість відпустити, він розгорнув її спиною до себе і знову обхопив.
– Так краще? – запитав він.
– А так краще? – парирувала та, вставши п’ятою йому на ногу, від чого той ойкнув і відпустив зарозумілу полонянку.
Оля запитала у Сані, де Едуард.
– Щас догонит, – відповів хлопець, озирнувшись на будівництво, – нашо він тобі?
– Та так.
– Хм, не знав, що він тобі цікавий.
Оля раптом відстрибнула від нього бочком і трохи назад, немов від чумного, замахала руками і закричала:
– Свят, свят! Ти шо?!
– Шо, – Сашко засміявся, – невже таємне кохання?
– Дурень?! – Вже без гримас і манірності, обурено запитала Оля, знову підходячи до нього. – Я ж у справі.
– І на біса він тобі здався?
– Та не потрібен він мені! Просто їх сьогодні дядько Вітько обшукав. Вже, мабуть, усе селище на вуха поставили.
– Гаразд, зараз піду покваплю, – сказав Саня і попрямував до забудови, звідки вони з Сергієм вистрибнули.
Коли Кудерський покликав Едіка, Оля сказала, що їх батько скрізь шукає і просив передати, щоб вони з Сергієм терміново з’явилися додому. І додала, що приїхав якийсь їх кузен.
Хлопці вирішили, що вечір ще тільки почався, щоб так швидко закінчуватися, тому разом із дівчатами домовилися зустрітися на ринку автовокзалу.
Ед потягнув брата додому, Саня сказав, що йому теж треба забігти перекусити, а Оля з Вальою вирішили не гаяти часу і одразу пішли на зупинку, щоб встигнути на останній автобус. Вже майже діставшися, дівчата побачили світло кабіни та припустили ходу. Поспішаючи, почали старанно махати руками, даремно однак – водій чекав ще дванадцять хвилин, перш ніж поїхати.
Останній рейсовий автобус їхав швидко та на зупинках не затримувався. Минув міст, що з’єднує селищні мікрорайони з вокзальним районом міста, не зупиняючись, промчав мостом і, проскочивши перехрестя, став на зупинці. Дівчата вийшли.
Щоб не стирчати дарма кілька годин на ринку, пішли відразу на подвір’я стареньких двоповерхових багатоквартиних будинків біля залізничного вокзалу, де зазвичай вечорами було весело й галасливо.
Щовечора тут, за довгим столом, робили ставки серйозні та не дуже гравці. Збиралася компанія в сім, а то й у десять осіб, і тоді над столом лунали “Стріт”, “Флеш”, “Роял” та інші комбінації, що періодично вилітають із вуст гравців. Але іноді вечори були не такі людні та галасливі, і на подвір’ї залишалися лише завсідники: Сашка, його дружина Алла, Вовка і часом ще один місцевий мешканець Влад, який то їхав на кілька днів і навіть місяців, то знову осідав у рідному місті, потягуючи пиво і розписуючи кулю за кулею з друзями.
Цей вечір був якраз одним із таких ось тихих серйозних, і коли Оля з Валею зазирнули до старих знайомих, за столом сиділа вся четвірка з картами в руках. Видно було, що партія тривала вже не першу годину. Перед кожним гравцем стояла пляшка пива, а на землі, поряд зі столом, припадав пилом цілий арсенал порожньої тари.
Дівчата тихенько підійшли, щоби не заважати. Вони розуміли, що преферанс за цим столом – не та гра, в яку можна було втручатися без наслідків.
Алла побачила прибулих і кивнула на знак привітання.
– 7 бубен, – сказав Вовка, не помічаючи дівчат.
– Я пас, – майже відразу сказав Влад і помахав рукою на знак вітання, – давно не виделись! – Він усміхнувся Валі і підморгнув Олі. – Будете пиво?
– Пас, – після недовгого роздуму сказала Алла.
– Холодне? – Валя відповіла Владу питанням на запитання.
– Ну, конечно. Сходите в холодильнике возьмите. И нам по бутылочке захватите.
– Оль, пиво будеш? – не відповідаючи Владу, звернулася Валя до подруги.
– Не хочеться, – нудним тоном пробурчала та, опустивши голову і штурхаючи носком кросівка ніжку лави, на якій сиділи Влад і Алла.
– Ну, гаразд, я собі візьму, – знизавши плечем, Валя попрямувала до під’їзду, піднялася по дерев’яних сходах і зникла за дверима.
Оля не вміла грати у преферанс і не розуміла, чому на цю нудну та нескінченну гру люди витрачають стільки часу. Вона спочатку не хотіла йти сюди, але сподівалася, що сьогодні тут справді буде тусовка. Дівчина ще трохи постояла, буцаючи лаву, зморщила кирпатий носик, шмигнувши так, щоб було чути, але так і не дочекалася уваги до своєї особи. Оглянувши тих, хто сидів, занурених у гру, подивившись на під’їзд, з якого ось-ось мала вийти подруга, вона тихенько розвернулась і побрела назад.
Коли вона була вже поза зоною видимості, думки практично відразу повернули у інші степи. І, не особливо засмутившись таким оборотом подій, побрела у бік автовокзалу, до місця, де вони мали зустрітися з Гавами та Кудерським. “Що ж, – вирішила дівчина, – так навіть краще. Валька тільки заважає вічно під ногами. Не цього разу. Сьогодні я повинна хоч щось дізнатися”.
На зустріч їй, з нутра темного ринку, часом долинали уривки музики і ледь чутний гомін шпани, що, мабуть, зібралася на тусу. Ну, звичайно. Як і слід було очікувати, між двома прилавками зібралася компанія малоліток – на знижку найстаршому пацану можна дати від сили років шістнадцять, а дві дівчини навряд чи дотягували до чотирнадцяти. Хоча вона могла і помилятися. Нітрохи не знітившись, підійшла до хлопців і запитала сигарету. Побачивши круту дівчину з впевненим виразом обличчя та грайливою ходою, хлопці навперебій кинулися діставати для неї цигарки, а молоді дівчата із заздрістю дивилися на це дійство, не сміючи заперечити.
Через п’ять хвилин Оля вже запросто говорила з хлопцями та дівчатами, які з радістю прийняли її до своїх лав. Поки хтось із нових знайомих розповідав черговий анекдот, вона поглядала на всі боки. І, нарешті, вигледіла високі силуети, що вимальовувалися на тлі дорожніх ліхтарів.
Не впевнена, що це вони, Оля, нікого не попереджаючи, свиснула. У відповідь почулося два короткі свистки і ще один протяжний. Так вони пересвистували з Кудерею. Широко посміхнувшись, дівчина зіскочила з прилавка, тепло попрощалася з усією компанією і попрямувала до друзів.
Було за північ, коли Оля вирішила, що хлопці вже досить випили для душевних розмов. Весь вечір, танцюючи і перебуваючи постійно в центрі уваги друзів, що охмеліли, вона не могла вирішити, хто з Гав їй під силу. Точніше, ні, вона чудово знала, що Сергій їй цілком може викласти багато, але далеко не факт, що він взагалі знає про сімейні таємниці. Інша справа - Едік. Проте, вона мала сумніви, щодо хоча б краплини інформації з цього замкнутого і зарозумілого грубіяна. А може вони зовсім нічого не знають про справи батька? Ні, Едуард, напевно, знає. Коли стихла пісня, Оля пішла до барної стійки. Почулися звуки струн гітари, які супроводжувалися ніжною мелодією клавесину. І тільки-но в хід пішли ударні, що передвіщають одну з найкращих пісень Roxette, дівчину трохи різко, але при цьому доволі елегантно, хтось схопив за зап'ястя і відсмикнув від стійки, де сиділи Сергій та Саня, потягуючи пиво. Ці двоє захоплено обговорювали футбольний матч і навіть не помічали подругу, що дуже засмучувало. Знову танцювати в її плани зараз не входило. Тим, хто повернув її на танцпол, виявився незнайомець, що приїхав разом із хлопцями. Коли їх представили один одному, вона згадала, що швидше за все саме про нього згадував Віктор Геннадійович. Це і був кузен Сергія та Едуарда. Тимур був таким же довготелесим, як і його двоюрідні брати, але набагато симпатичнішим. Ольці він сподобався - смаглявий, на відміну від братів, із каштановою шевелюрою густого волосся. Непокірне волосся раз у раз закривало ліве око. Тонкі губи, гострий ніс. Не такий тип чоловіків їй подобався, але вона не могла не зізнатися собі в тому, що в цьому чоловікові щось є. Щось невловимо-привабливе. Навіть ім'я якесь нетипове для її слуху. Але, незважаючи на симпатію до нього, вона не була налаштована на флірт і взагалі стосунки з будь-ким. Якщо на початку вечора і не була проти танців із цим чепуруном, то потім усі ці утиски її свободи дій почали дратувати. Розмови з ним зводилися до загальноприйнятих тем при знайомстві або, що ще більше пригнічувало, до кумедних, з погляду оповідача, історій з дитячих спогадів, в яких були присутні його кузени. Крім того, її бентежило те, що брати дуже вже поступливо виконували його бажання. Усім натовпом компанія вирушила в клуб, тому що Тимур не захотів гасити на вулиці посеред якогось бідненького базарчика. Власне, її це питання мало цікавило, хоча деякі нюанси поведінки друзів їй категорично не подобалися. Але зараз Ольці потрібні були Гави. І тут їй пощастило. Серед пісні до них підійшов Едік і запитав Тимура, чи не поступиться йому танцем з дівчиною. Вона не знала, радіти їй чи боятися. Адже хотіла поговорити з ним, але тепер ніби мову проковтнула і забула взагалі, що робити і що говорити. Її новий кавалер вів у танці впевнено та спокійно, ніби щодня танцював із дівчатами. Адже Оля завжди думала, що Едік взагалі не танцює і флірт і догляд - не його коник. Коли музика стихла, хлопець ще мить не прибирав руки з її талії і потім запитав: - Может, выйдем на свежий воздух? - А? - Вона розгубилася. Здавалося, що тут справді важко дихати. - Так, йдемо. – Дівчина нервово посміхнулася і пішла до виходу. Вони вийшли надвір і одразу відчувся освіжаючий нічний вітерець. Тут, на свіжому повітрі, їй стало мерзлякувато, але нічна прохолода подіяла протверезно. Вона побачила сходи, що ведуть на набережну і, обхопивши себе руками, запропонувала: - Ідемо до води? - Не замерзнешь? - посміхнувшись, спитав Едуард. - Дивись, ітак уже вся дрожишь. Він зняв із себе сорочку та накинув на неї. - Та ну! – Оля спробувала скинути сорочку, але Ед наполегливо поклав руки їй на плечі, утримуючи тимчасовий плащ дівчини. - Самому не холодно? - Змінивши тактику, вона злегка вдарила його по голому торсу. - Ти хіба не знаєш, що алкоголь грєєт лучше любой одєжди? - 0го! Та ти хлопець не простий, - підморгнула Оля і пішла до східців, дивуючись на те, як погано, виявляється, вона його знала. На набережній було тихо. По рябій поверхні річки, хвилюючись, стелилася довга місячна стежка. - Батько ваш сьогодні до нас приходив, - сказала Оля. - Ааа, - простяг хлопець, засунувши пальці рук у кишені джинс. - Чё говорил? - Не знаю. - Вона повільно пішла до парапету, що відокремлює набережну від насипу каміння. - Мені мамка не каже. - Не каже, значить не треба тєбє знать. - Едуард йшов поруч і, коли Оля сперлася на кам'яний бар'єр, наслідував її приклад. - Та гаразд. - Дівчина загадково посміхнулася. - А якщо твій батько ізмєняєт з моєй мамкой? Шо тоді скажеш? - Ну, придумала, - посміхнувся хлопець, повертаючись до річки спиною. - Не, ну а шо? - не вгамовувалася Ольга. - Навіщо він так часто до нас заїжджає? Ще й у літній кухні секретує? В машину тягне. - Оль. - Едуард різко став серйозним, і усмішка зникла з лиця. Від його погляду дівчині стало не по собі. - Ти кажи да нє заговарюйся. Навіщо і де вони зустрічаються – то їх дєло, поняла! І не мєлі чушь. — Голос був різкий і неприємно різав по нервах. - Вот баби! - Та гаразд, гаразд. - Оля не хотіла так завершувати розмову на цю тему, але Едіка вона не збиралася виводити з себе. Тихим голосом додала: - Мені цікаво. - Ничего интересного для тебя в их делах быть не может. - Він випростався і взяв її за плечі. - Поняла? Дела родителей касаются только самих родителей. И не лезь не в своё дело! Було за північ, коли Оля вирішила, що хлопці вже досить випили для душевних розмов. Весь вечір, танцюючи і перебуваючи постійно в центрі уваги друзів, що охмеліли, вона не могла вирішити, хто з Гав їй під силу. Точніше, ні, вона чудово знала, що Сергій їй цілком може викласти багато, але далеко не факт, що він взагалі знає про сімейні таємниці. Інша справа - Едік. Проте, вона мала сумніви, щодо хоча б краплини інформації з цього замкнутого і зарозумілого грубіяна. А може вони зовсім нічого не знають про справи батька? Ні, Едуард, напевно, знає. Коли стихла пісня, Оля пішла до барної стійки. Почулися звуки струн гітари, які супроводжувалися ніжною мелодією клавесину. І тільки-но в хід пішли ударні, що передвіщають одну з найкращих пісень Roxette, дівчину трохи різко, але при цьому доволі елегантно, хтось схопив за зап'ястя і відсмикнув від стійки, де сиділи Сергій та Саня, потягуючи пиво. Ці двоє захоплено обговорювали футбольний матч і навіть не помічали подругу, що дуже засмучувало. Знову танцювати в її плани зараз не входило. Тим, хто повернув її на танцпол, виявився незнайомець, що приїхав разом із хлопцями. Коли їх представили один одному, вона згадала, що швидше за все саме про нього згадував Віктор Геннадійович. Це і був кузен Сергія та Едуарда. Тимур був таким же довготелесим, як і його двоюрідні брати, але набагато симпатичнішим. Ольці він сподобався - смаглявий, на відміну від братів, із каштановою шевелюрою густого волосся. Непокірне волосся раз у раз закривало ліве око. Тонкі губи, гострий ніс. Не такий тип чоловіків їй подобався, але вона не могла не зізнатися собі в тому, що в цьому чоловікові щось є. Щось невловимо-привабливе. Навіть ім'я якесь нетипове для її слуху. Але, незважаючи на симпатію до нього, вона не була налаштована на флірт і взагалі стосунки з будь-ким. Якщо на початку вечора і не була проти танців із цим чепуруном, то потім усі ці утиски її свободи дій почали дратувати. Розмови з ним зводилися до загальноприйнятих тем при знайомстві або, що ще більше пригнічувало, до кумедних, з погляду оповідача, історій з дитячих спогадів, в яких були присутні його кузени. Крім того, її бентежило те, що брати дуже вже поступливо виконували його бажання. Усім натовпом компанія вирушила в клуб, тому що Тимур не захотів гасити на вулиці посеред якогось бідненького базарчика. Власне, її це питання мало цікавило, хоча деякі нюанси поведінки друзів їй категорично не подобалися. Але зараз Ольці потрібні були Гави. І тут їй пощастило. Серед пісні до них підійшов Едік і запитав Тимура, чи не поступиться йому танцем з дівчиною. Вона не знала, радіти їй чи боятися. Адже хотіла поговорити з ним, але тепер ніби мову проковтнула і забула взагалі, що робити і що говорити. Її новий кавалер вів у танці впевнено та спокійно, ніби щодня танцював із дівчатами. Адже Оля завжди думала, що Едік взагалі не танцює і флірт і догляд - не його коник. Коли музика стихла, хлопець ще мить не прибирав руки з її талії і потім запитав: - Может, выйдем на свежий воздух? - А? - Вона розгубилася. Здавалося, що тут справді важко дихати. - Так, йдемо. – Дівчина нервово посміхнулася і пішла до виходу. Вони вийшли надвір і одразу відчувся освіжаючий нічний вітерець. Тут, на свіжому повітрі, їй стало мерзлякувато, але нічна прохолода подіяла протверезно. Вона побачила сходи, що ведуть на набережну і, обхопивши себе руками, запропонувала: - Ідемо до води? - Не замерзнешь? - посміхнувшись, спитав Едуард. - Дивись, ітак уже вся дрожишь. Він зняв із себе сорочку та накинув на неї. - Та ну! – Оля спробувала скинути сорочку, але Ед наполегливо поклав руки їй на плечі, утримуючи тимчасовий плащ дівчини. - Самому не холодно? - Змінивши тактику, вона злегка вдарила його по голому торсу. - Ти хіба не знаєш, що алкоголь грєєт лучше любой одєжди? - 0го! Та ти хлопець не простий, - підморгнула Оля і пішла до східців, дивуючись на те, як погано, виявляється, вона його знала. На набережній було тихо. По рябій поверхні річки, хвилюючись, стелилася довга місячна стежка. - Батько ваш сьогодні до нас приходив, - сказала Оля. - Ааа, - простяг хлопець, засунувши пальці рук у кишені джинс. - Чё говорил? - Не знаю. - Вона повільно пішла до парапету, що відокремлює набережну від насипу каміння. - Мені мамка не каже. - Не каже, значить не треба тєбє знать. - Едуард йшов поруч і, коли Оля сперлася на кам'яний бар'єр, наслідував її приклад. - Та гаразд. - Дівчина загадково посміхнулася. - А якщо твій батько ізмєняєт з моєй мамкой? Шо тоді скажеш? - Ну, придумала, - посміхнувся хлопець, повертаючись до річки спиною. - Не, ну а шо? - не вгамовувалася Ольга. - Навіщо він так часто до нас заїжджає? Ще й у літній кухні секретує? В машину тягне. - Оль. - Едуард різко став серйозним, і усмішка зникла з лиця. Від його погляду дівчині стало не по собі. - Ти кажи да нє заговарюйся. Навіщо і де вони зустрічаються – то їх дєло, поняла! І не мєлі чушь. — Голос був різкий і неприємно різав по нервах. - Вот баби! - Та гаразд, гаразд. - Оля не хотіла так завершувати розмову на цю тему, але Едіка вона не збиралася виводити з себе. Тихим голосом додала: - Мені цікаво. - Ничего интересного для тебя в их делах быть не может. - Він випростався і взяв її за плечі. - Поняла? Дела родителей касаются только самих родителей. И не лезь не в своё дело! Виплюнув грубу пораду, різко відпустив її і пішов у клуб. Повертаючись слідом за ним, Оля задумалася і зовсім забула зняти сорочку. На вході на неї вже чекав Тимур. Закочувавши подумки очі і згадуючи всіх чортів, вона посміхнулася і запитала: - А ти куди вже зібрався? - Тебе шукав, - просто відповів Тимур і глянув на сорочку кузена. - А… - Оля спіймала його погляд і відразу зняла свій захист. Вітер уже не здавався їй холодним. - Невже без мене нудно? - Да, - просто відповів він, узяв її за руку і потягнув усередину, забираючи сорочку. - Давай уедем отсюда? - Запитав, загальмувавши на півдороги. - Мне уже здесь надоело. - Ну, і куди ти хочеш тепер? - Його примхам не було межі, і Ольга непомітно для себе заговорила тим самим тоном, яким п'ять хвилин тому з нею розмовляв Едік. - Ти не думав, шо ти тут не один? Хлопці, може, не хочуть нікуди їхати. - І что? – Тимур усміхався. - І что?! - Дівчина відчула, як роздратування починає рости. - Тєбє мало того, шо ти своїми панськими замашками змусив усіх танцювати під свою дудку? Якого біса ми всі зірвалися і приперлися сюди? Ти взагалі... - її гнівну тираду заглушив пристрасний поцілунок. Це було так несподівано, що вона навіть не відразу зрозуміла, що відбувається. Але вже через пару хвилин почала безуспішно відштовхувати хлопця, а коли зрозуміла, що це марно, зробила так, як зазвичай робила Валя в таких випадках - щосили наступила йому на ногу. Тепер прийшла черга Тимура. Від несподіванки він смикнувся, і Оля почула, як цокнули зуби. Він відсунувся від неї і подивився так, ніби перед ним стояла мумія, що ожила. Зважаючи на все, або її відсіч шокував його, або алкоголь різко вдарив у голову - він мовчки повернувся і пішов у зал, тягнучи сорочку кузена по підлозі. Така різка зміна в ньому вразила Олю. Вона постояла кілька хвилин, задумливо дивлячись йому вслід, знизала плечем і повернулася до інших. Через двадцять хвилин вся компанія вже мчала на таксі у бік селища. Атмосфера в салоні була напружена, але коли Саня запропонував розійтися всім по домівках, виявилося, що розходитися ніхто не хоче. Вирішили заїхати до Дениса – його батьки поїхали на море. Те, що час був вже за північ, нікого не бентежило. Під'їхавши до будинку, хлопці попросили водія посигналити, але той відмовився. Довелося свистіти біля хвіртки, доки у дворі не спалахнуло світло. За хвилину всі дружно ввалилися до передпокою Дениса, який, схоже, приймав уже не перших гостей. З кухні виглянув Кирило. Швидко оцінивши ситуацію, Оля вирішила, що вже час додому, але Едуард зупинив дівчину - він після прогулянки дамбою став уважним і ввічливим. Запропонував їй сісти на пуф, щоб було зручніше роззуватися. На її заяву про звільнення клятвено пообіцяв провести дівчину аж до дверей. Розум її був уже замутнений, хоча випила вона в два, а то й утричі менше за всіх інших, і юна задира, яка не знала страху, не стала пручатися - їй теж хотілося ще погуляти, випити і, можливо, навіть потанцювати. Боятися начебто не було чого – хлопці завжди ставилися до неї, як до молодшої сестри, тому вона спокійно погодилася продовжити вечір із ними. На кухні було достатньо місця. Біля вікна стояв м'який диван, куди вона одразу й упала, із задоволенням простягнувши ноги під столом. Денис міг запропонувати тільки горілку (пива в нього не було), а із закуски були лише помідори та сало з хлібом. Довелося встати, щоб швидко організувати всім нормальну їжу. У холодильнику Оля знайшла яйця, маргарин та шматочок шинки. М'ясо чіпати не стала, а ось яйця з маргарином одразу пустила в обіг. Через десять хвилин на столі стояла велика важка пательня з ароматною яєчнєю, з якої місцями проглядали соковиті помідори. Мало. Довелося повозитись і посмажити картоплю. Поки готувала, хлопці кілька разів відривали її від важливого заняття, щоб вона взяла активну участь у розпиванні гарячого напою. Горілка була холодна, тому добре пішла, розливаючи по тілу приємне тепло. Було весело. Грала музика, розмови та суперечки не вщухали. Дівчина раз у раз над кимось жартувала. Едуард постійно крутився поряд, а ось Тимур спочатку сидів трохи сумний, а потім зовсім пішов спати. За півгодини Саня попрощався з усіма і пішов додому. Перед відходом спитав у подруги, чи не йде вона з ним, але Оля вже увійшла в раж, і додому їй зовсім не хотілося. Якось непомітно за дружною бесідою, постійними словесними перестрілками, час наблизився до раннього ранку. За вікнами вже виднілося синювато-сіре небо, на якому ще можна було розглянути зірку, що затрималася. Хлопці все частіше переходили на інтимні теми, а Едуард уже по-господарськи розташував свою теплу долоню на пружній дівочій стегні. Спочатку це дуже бентежило, і Ольга щоразу акуратно прибирала його руку з ноги. Однак це повторювалося знову і знову, і врешті-решт вона перестала звертати увагу на це. Почалися танці. Ед витягнув дівчину на повільний танець, після якого сідати вона вже не захотіла, продовжуючи спокійно і плавно виконувати нехитрі ритмічні рухи під звуки гучних динаміків, з яких лилася пісня за піснею Dr. Alban. Коли почувся тягучий голос Буланової, Едік знову підійшов до неї. Вона й сама не помітила, як, танцюючи, настільки розслабилася в його обіймах, що навіть не чинила опір, коли його руки пірнули під футболку, пестячи її тіло. У легкому серпанку музичного та алкогольного сп'яніння вона забула про те, де вона і з ким. Їй було добре. Очі були закриті і вона отримувала справжнє задоволення від танцю і ніжних дотиків чоловічих рук. Вона не відразу зрозуміла, що щось не так. Крізь туман сп'яніння розум намагався їй прокричати, що треба зупинитися, але якесь дике шалене почуття, що раптом нахлинуло з глибин, заглушило даремні залишки здорових думок, і вона віддалася в такт музиці і у володіння чоловічих обіймів. І коли свідомість, нарешті, взяла гору над інстинктами, Оля зрозуміла, що стоїть між двома хлопцями. Едік, що безперешкодно стягнув з неї футболку, тільки но відпустив її пристрасні вологі губи, а ще один (судячи з усього Денис, тому що Кирило вже валявся п'яний у кріслі) заліз своєю лапою в джинси і ось-ось норовив вдертися нею до її незайманості. Від усвідомлення всього, що відбувалось із нею, у дівчини, спочатку стався шок, і вона деякий час продовжувала просто стояти. Але, відчувши, що наполеглива та вперта рука долізла до трусиків, Оля почала дико кричати і бити руками в груди Едуарда. Її крики і брикання, схоже, тільки ще більше дражнили чоловіків, тому що Сергій, який до цього мовчки спостерігав за танцем осторонь, швиденько, як по команді, відсунув стіл і розклав диван, на якому вже через хвилину вона і опинилася.
Повернувшись вранці додому з втраченим виглядом, схлипуючи, Оля сказала лише: "Мамо, адже вони говорили, що я... я їхня сестричка..." Більше вона ні з ким не розмовляла, нічого не їла, не плакала і нічого не розповідала матері. Все лежала в ліжку під ковдрою з широко розплющеними очима, періодично моргаючи, поки не заснула. Тетяна Василівна ніколи дочку такою не бачила і божеволіла, перебуваючи в незнанні. Вона вже встигла збігати додому до Пилипенків, але Валя сказала, що вони розійшлися ще на початку дев'ятої вечора. Дівчина зізналася, що вони збиралися зустрітися з Гавами та Кудерським. Від цих слів жінка зблідла і знову побігла додому. Нічого не домігшись від дочки, вже після вечері, вона вирушила до Віктора Геннадійовича додому. Даремно вона просиділа в альтанці битих дві години, розповідаючи сумну історію про те, що її дочка ні жива, ні мертва. Вона не мала навіть Олиних слів для звинувачення двох недорослей. Нарешті, через кілька днів бідолашна все ж таки домоглася від доньки зізнання. І обуренню нещасної матері не було меж. Вона знову пішла до свого роботодавця і повернулася ні з чим. Він і слухати не хотів жодних гидот про своїх золотих синочків. Подумавши, Тетяна Василівна вирішила всі свої справи з цією безсердечною людиною закінчити, а причиною цього буде її заява до міліції на Сергія та Едуарда. То вона вирішила. І так і зробила. Але слідчий так і не дійшов до будинку Дергунових.
Оля остаточно прийшла до тями на п'ятий день. За ці дні хтось до неї тільки не приходив, але дівчина відмовлялася від зустрічей. Третього дня погодилася поїсти. - Жити значить набридло? - у голосі материном відчувався звук металу. - То навіть на малого не подивлюся. Накладу на себе руки - як мені дивитимеся в очі, коли зустрінемося в пеклі? Ольга розуміла, що мама не накладе на себе руки через неї, але тон і вираз обличчя зробили свою справу. Дочка послухала матір, хоча розмовляти так і не хотіла. Тетяна Василівна постаріла і схудла, наче це вона не їла три дні. Коли всією сім'єю Дергунови зібралися за обіднім столом, Оля почула розмову про заяву та запитала, про що йдеться. Мама відповіла, що це не її розуму справа і більше цієї теми за столом не торкалися. На сьомий день після події вкотре прийшла Валя. Вона нарешті досягла зустрічі з подругою і ледве вмовила піти погуляти, вийти за теплі та надійні межі двору. Вони довго гуляли. Спершу мовчки. Потім Валя стала нарікати, що та пішла сама того лихого вечора, навіть не дочекавшись. Залишилася б, мовляв, і все було б гаразд. А як збиралася йти, могла б і почекати. У почуттях подруга розповіла про те, як сильно образилася і, якби не біда, в яку потрапила Оля, навіть не розмовляла б з нею. Вони бродили околицями, від району до району, від будівництва до будівництва, знайшли на недобудованому фундаменті щось на зразок лави та сіли. Вже темніло. Оля все мовчала і мовчала. А потім подивилася на подругу і сказала: - А нашо ти сьогодні прішла? - Как? - Валя злякано дивилася на неї, явно не розуміючи. Поступово приходячи до тями, вона тихо промовила: - Адже... тебе же плохо... - Хто тєбє сказав? - різким, колючим тоном заговорила Оля, і, як завжди під час переживань, все частіше в її промові проскакувала рідна мова. - Звідки ти взагалі дізналася? Мать моя розказала? То шо ти її слухаєш? У мене всьо отлічно, так шо йди додому і можеш за мене більш не турбуватися! - Оль! Оля, більше не слухаючи подруги, встала і спішно пішла додому. Валя наздогнала її і намагалася пояснити, що вона зовсім не сердиться, що це вона сказала ненавмисно, але та її ніби не чула. Валя спробувала зупинити її і навіть кілька разів крикнула - ніякої реакції. Так вони й розійшлися - дійшовши до своєї вулиці, Валя мовчки, не ризикнувши попрощатися, загорнула і пішла у бік будинку. Оля повільно йшла, розмірковуючи над безглуздістю буття, коли раптом почула тупіт і подумала, що подруга біжить знову миритися, але якось для дівчини кроки були важкуваті. Усередині все стислося від жаху, але бідолашна змусила себе обернутися. То був Сашко. Швидко наздогнавши її, він видихнув: - Прівєт! – Оля кивнула у відповідь, і вони пішли разом далі. Саня хвилини дві помовчав і спитав: - Ти в порядкє? Вона знову кивнула головою. Тоді хлопець продовжив: - Ето билі Сєрий с Едом? - Оля мовчала, не виявляючи жодних ознак згоди чи спростування, і він пояснив: - Оль, мені Тимур дещо розповів. Нє стєсняйся. Ти вєдь знаєшь, что я за тєбя, як за сестру хвилююсь. Дівчина зупинилася, повернулася до нього і подивилася просто у вічі. Погляд був зовсім не такий, як завжди. Він бачив її розгніваною, злою, веселою, щасливою та нещасною, але такого погляду не бачив ніколи. І слідом почулися слова, сказані тоном, якого раніше він теж ніколи не чув. Холодно і без будь-яких емоцій Оля сказала: - Ніколи більше не кажи, що я тобі сестра. І не приходь до мене - не потрібні мені твої заботи, переживання... Мені вообще нічого не треба ні від тебе, ні від когось ще. Він так і стояв розгублений, поки Оля повільно віддалялася від нього. Саня розумів, що її гнів, спрямований нібито на нього, насправді не належить безпосередньо до нього. Але від цього легше не ставало. Він не став її наздоганяти. Просто йшов слідом з відривом, щоб не викликати в дівчини ще більше негативних емоцій. Коли вона зникла за останнім поворотом, вийшовши на основну вулицю, що веде до залізничної станції, постояв ще хвилин п'ять і пішов назад. Він вирішив заглянути до Дениса, щоб ще трохи розпитати його про випадок із тією, що більше не хотіла зватись їхньою сестрою. Йому боляче було чути це від неї, тому що з дитинства він дбав про цю бешкетницю, як ні про кого, завжди намагався захистити і ніколи нічого поганого не бажав. До вулиці, на якій жив Денис, залишалося ще два перехрестя. Надворі було темно, а ліхтарі горіли через один-два стовпи, тому часто траплялися темні, неосвітлені ділянки. На одній із таких ділянок Саня зупинився. Йому здалося, що хтось шарудить у траві біля паркану. Спочатку подумав, що це собака вирішила влаштуватись зручніше, але швидко зрозумів, що не вірить самому собі. Там явно хтось був. Через дерево видимість у тому районі була ще гірша, тому він просто вирішив піти та подивитися. Коли до дерева залишалося кілька кроків, уже зрозумів, що чуття його не підвело - на землі, спершись на дерево, хтось сидів. Він нагострив почуття і зір, вдивляючись у темряву. Побачивши, що це безперечно людина, до того ж, або п'яна, або хвора, підійшов ще ближче. Посеред вулиці, в темряві сиділа жінка - він роздивився жіночу зачіску з зачесаним назад волоссям і спідницю, поділ якої, трохи задершись, прикривав лише одне коліно. Присівши навпочіпки, доторкнувся до плеча незнайомки і запитав: - Что с Вамі? - Не почувши відповіді, сказав: - Давайтє я помогу вам. Узяв жінку за руку і ледве встиг запобігти її падінню на землю. Підскочивши ближче, підставив коліно їй під спину. Голова жіночки відкинулась, і хлопець злякався, вирішивши, що вона мертва. Взяв її руку за зап'ястя і послухав - пульс якщо і був, то ледь помітний. Тоді підніс пальці до шийної артерії і з полегшенням зітхнув – слабкий пульс тут був виразнішим. Недовго думаючи, підняв жінку на руки і пішов до Дениса. Скоро світло від чергового ліхтаря висвітлило їх, і він мало не впустив свою хвору, побачивши її обличчя. Відчуваючи, що ось-ось упустить свою ношу, озирнувся на всі боки. Навколо ні лави, ні пенька. Підійшов до дерева на узбіччі, став на коліна і, акуратно притримуючи, посадив жінку на землю. Вже при світлі ліхтаря він почав оглядати її уважніше. Нічого підозрілого не знайшовши, злегка поплескав по плечу і тихенько промовив: - Тьоть Тань, як Ви? Зробивши ще пару подібних спроб привести жінку до тями і не досягнувши успіху, сів навпочіпки і зчепив руки в замок долонями до себе. Погляд упав на долоню правої руки, і всередині похололо від виду крові. Очі гарячково забігали від долоні до жінки, що сиділа поруч непритомна, і назад. Впавши знову на коліна, хлопець схопив її за плечі і почав трясти, спочатку тихенько, а потім все дужче і сильніше. - Тьотя Таня! Тьотя Таня, очнітєсь! - все кликав і кликав Сашка, що вже зривається хрипким голосом. - Оні, - слабо простогнала раптом поранена. Очі все ще були заплющені, дихання стало відчутним, але якимось нерівним. Лише одне слово, вимовлене жінкою, вивело його з заціпеніння, і паніка пішла сама собою. Він знову схопив тітку Таню на руки і пішов швидким кроком, але вже у зворотному напрямку. Він ішов до будинку Дергунових.
Чим ближче до будинку вона наближалася, тим виразніше відчувався запах гару. Дійшовши до перехрестя, Оля повернула на рідну вулицю, і її серце забилося сильніше. Почуття тривоги, що не залишало її з моменту зустрічі з Сашком, посилилося. Запах гару, незрозумілий шум, голоси і навіть дитячий плач… Раптом з такою виразністю вона все це почула і одразу ж відчула, як до горла підкочує щільна непробивна грудка, і дихати ставало все складніше.
Там, де колись стояв її рідний будинок, зараз знаходилося щось більше схоже на монстра з фільму жахів. Так їй здавалося, швидше за все, через покрив ночі, що накривав уже все селище, але ж через це ще більше хотілось закричати. Посеред вулиці стояла пожежна машина, оточена людьми.
Оля побігла, вишукуючи серед натовпу роззявок свою родину. Розглянувши вітчима, відразу побачила і братів, що притиснулися один до одного. Льоня голосно ридав. Біля вітчима, що сидів чомусь на медичній каталці, крутилася якась жінка в білому і тітка Маша з виразом нескінченного страждання на обличчі. Зовсім поруч дівчина помітила і швидку допомогу, на яку раніше не звернула уваги.
З круглими очима, в яких читався весь її жах, Оля підбігла до вітчима, але він не повертався ні на її поклик, ні на плач сина. Підійшовши зовсім близько, вже з обережністю, боячись почути щось погане, дівчина раптом розглянула у світлі, що впало на нього від одного з ліхтарів пожежників, що весь одяг батька був обгорілий, а рука ніби обдерта. Оля простягла руку до нього, але перед нею раптом встала огрядна тітка Маша, усміхнулася криво і насилу відтягла дівчину від каталки зі словами:
– Олєчка, солнце ти наше, папа поправітся. Ти сільно нє пєрєживай. Он же у вас молодець який.
Олічка, майже не слухаючи, вивертала голову в бік, де чаклувала над вітчимом фельдшер. Зрештою, різко смикнувшись, вирвалася з величезних обіймів дбайливої тітоньки і побігла знову до каталки, де вже не сидів, а лежав її названий батько. Підбігши, побачила страшну картину і закричала. Від крику ще більше заревів і Льоня, а Миколка міцніше притис до себе брата, намагаючись щосили стримувати вперті сльози і плач, що рвався назовні.
Коли вітчима покотили до машини швидкої допомоги, Оля побігла слідом, волаючи про допомогу:
– Поможіть! Люді, хто-небудь, спасіть його! Пааа-паа! Пожалуйста! Мама! – Оля раптом зупинилася і швидко стала крутитися на всі боки, виглядаючи рідне обличчя. – МАМА! Де моя мама!!! Мамочка!
Підійшла сусідка, тітка Тая, і лагідно сказала, обіймаючи дівчину за плечі, що Тетяни Василівни не було вдома, коли сталася пожежа. Але її слова не надто заспокоїли. Від горя дівчина втратила здатність логічно мислити, світ в її очах перегорнувся, і вона почала присідати і вставати, присідати і вставати, не розуміючи вже нічого і нікого не впізнаючи. З вуст її виривався чи то стогін, чи то свист. Сусідки, охаючи, самі не знали, що робити з дітьми.
Один із пожежників підійшов і гаркнув на дівчину гучним голосом:
– Дєвочка, ти жила в етом домє?
– Що ж так кричите на дитину – нє відно, що в неї лихо яке?! – обурено заголосили баби.
– Отойдітє всє в сторонку. – Та сама жінка в білому підійшла до Олі і, підхопивши під лікоть, повела до машини, де лежав її вітчим. – Дитино, ти – єдина взросла рідна етому чоловіку сєйчас? – Дівчина часто закивала, не в змозі говорити. – Нє пєрєживай сільно за отца, а позаботься о братішках – глянь, які вони загублені, совсєм вєдь пєрєпуганниє. А тут ти ще ридаєш, пугая іх так куда сільнєє, нєжєлі єсть на самом дєлє. Слишала я, что мамку нє можешь знайти. Значить, жива-здорова. Прийде, тогда і поплачешь. А сєйчас йди до братів.
Поки фельдшер обережно приводила нещасну до тями, навколо знов почалося хвилювання. Почулися нові зітхання, крики, біганина.
– Постой здєсь, рядом с папой, я сєйчас гляну, що там і прівєду тєбє рєбят. Поняла?
– М, – тільки й спромоглася видавити Оля, ствердно киваючи головою.
Однак замість хлопчиків лікар підвела до швидкої хлопця з жінкою на руках. Оля побачила спочатку Сашка, а потім її погляд впав на його ношу, і дівчина знепритомніла.
ДАЛІ БУДЕ…
Роман “Следы темной души. Паутина судьбы” Том І, задепонірован. Номер свідоцтва: СВ. № 94528 від 06.12.2019 р.
Другий том “В поисках истины” (ознайомчий фрагмент)