https://prodaman.ru/Vi-Mej
vimay2109@tutanota.com

Сліди темної душі

Мое творчество и не только)

Частина І. Павутиння долі

… Крок за кроком ти все ближче до прірви. Не усвідомлюючи того, що ось-ось оступишся і загрузнеш у підступних пісках темної безодні, ти все продовжуєш ступати по гострих уламках, сподіваючись на те, що колись вони зміняться на м'яку травичку. Але коли ступні вже більш не відчувають різкий пекучий біль, твоя свідомість теж перестає відчувати небезпеку, крокуючи все глибше в руїни пекла.

Глава 1

1995 рік
Життя йде, тече, біжить, мчить. Але бувають такі хвилини, що тривають вічність. І ця вічність залишається з нами до самої смерті.

Вони з Валерою були вдвох у маленькій кімнаті. Одні в його маленькому будиночку. Їй здавалось, що вони одні у всьому всесвіті. Вона думала, що кохає, думала, що кохана.

Їй було шістнадцять. Йому – двадцять один. Цього вечора вони були щасливі. Ні, вона була щаслива... у нього вдома, у його обіймах.

Стійкий запах пристрасті наповнював кімнату. Цим запахом були просочені всі його речі. Люсі все подобалося в ньому: темна шевелюра волосся, яке так швидко відростало, постійно похмуре обличчя з сумним поглядом, часом самовпевненим...

Її русяве волосся каскадом спадало йому на плече і руку, і вона чула, як б'ється його серце. Незрозумілий, трохи солодкий запах п'янив. Хотілося так лежати і ніколи не вставати.
Вона вже була тут раніше. Минулого разу вони провели всю ніч у цьому ліжку... Та дівчині кортило провести в ньому ще не одну, а багато таких ночей.

Мірний стукіт його серця...
Раптом він підвівся і прислухався. Люсі завмерла, відчувши легку тревогу, і почула якийсь галас на вулиці. Вікно спальні транслювало лише сусіднє подвір'я за дерев'яним частоколом паркану, тому зрозуміти, що чи хтось це шумить, можна було, лише вийшовши у двір.

Коли Валера встав з ліжка, дівчина трохи розгубилася, не знаючи, що робити і як поводитися. У голові промайнули думки про його батьків, з якими вона навіть жодного разу не зустрічалася. Адже це неправильно – спати в будинку хлопця, навіть не познайомившись із його рідними. Поки вона відволіклася, Валера вже накинув сорочку, кидаючи їй на ходу:
- Не выходи, сиди тут.
- А почему?
- Я сказал - сиди тут, - трохи грубувато припинив усі подальші розпитування. - Не выходи, пока я не вернусь или не позову тебя. - Побачив розгублений і навіть трохи зляканий вираз, застиглий на обличчі дівчини, і, вже м'якше, додав: - Я не хочу, чтобы пока тебя кто-нибудь видел.

Із цими словами залишив Люсі одну, зі змішаними почуттями образи, страху, цікавості та десь навіть злості. Захотілося заплакати від того, що її тримають під замком, як прокажену, боячись показати рідним або знайомим, і в той же час від сорому, що наринув через розуміння всієї абсурдності ситуації - якщо це його батьки приїхали, то як вона взагалі зможе подивитися їм у очі.
Хлопці вже увійшли у двір, і брати Гави встигли відчинити двері до коридору. Близнюки з розгону завалилися до кухні. Обидва – високі блондини, що нагадували альбіносів. Як і вся компанія, брати були одягнені в спортивні костюми, що певно прикупили батьки та й звичайно не в дешевому магазинчику.
Сергій, худорлявий високий молодик з незвично світлим, майже білим волоссям, по-господарськи глянув на стіл і сперся на стіну.
Едуард узяв табурет. Він був дуже схожий на свого брата, але лише на перший погляд. При ближчому знайомстві можна було побачити родимку на правій щоці, ближче до вуха. Погляд Едіка завжди був допитливим та важким. З його витягнутого худого обличчя не сходила усмішка.

Кухня швидко наповнилася гостями, і Валері стало тісно та незатишно. Потискаючи руки товаришам, він сказав:
- Я не ожидал вас сегодня.
- Нууу... - протягнув один з братів, - так уж вышло.
- Валет, - з порога заговорив Кудеря, посміхаючись, - розумієш, ми ось подивилися і зкумекнули, що когось не вистачає. Виявилось, що тебе.
- Ага, без меня не клеется? - господар будинку натягнуто посміхнувся.

Саня Кудерський сів скромно на стілець, що стояв у кутку кухні, габарити якої не сприяли панському гостинності. Наймолодший з усієї компашки, Степан, що прибився слідом за старшим братом (Киря вже більше тижня був поза містом), віддав перевагу місцю біля плити, майже в кутку кухоньки, поруч із ванною. Паша разом із Денисом посідали за стіл, до них тут же приєднався і сам Валерка, все більше починаючи нервувати. Пацани явно не на п'ять хвилин прийшли. Напевно, захочуть траву курнути або організувати посиденьки.

Але він на це не розраховував, бо мав гостю.
Дивні почуття він мав до цієї дівчини, з першого погляду такої безглуздої, але такої смішно милої. Вона змушувала його почуватися якимсь лицарем. Її погляд, сповнений ніжності, в той же час був схожий на погляд безпритульного двірнята. Її хотілося пошкодувати, приголубити...
- Валет, ну так что? - Голос Гави, що стояв біля стіни, змусив Валеру повернутись у реальність.
- Мда, - невпопад сказав він, - так чего вы хотите-то от меня? Я сегодня точно никуда не пойду. Я сплю вообще.
- Уууу, да ти скоро зовсім, як дід станеш, - з глузуванням помітив Денис.
- Ну скажешь тоже, - почав виправдовуватися Валерка, - я ж с работы. Сегодня пахали, как никогда.
- Так тем более надо расслабиться. - Саня з Пашею заспівали в один голос. І тут же їх підтримали решта.

Усі наполягали на перцівці. Закуска була, та й магазин ще працював. Ніхто і слухати нічого не хотів.
- Слушай, - раптом спитав Сергій Гава, - а  ты часом ничего от нас не скрываешь? Или кого?
- Ага, - всередині у Валерки все стислося, але голос не підвів, - бабушку свою.
- Да ладно. - Послідував утробний ґогот. - Я пошутил.

Як же їх було спровадити? Валерка чудово знав Гав - останні відморозки, а решта теж не відступить. Тим більше, що вони певно вже були під травою. Може, варто було б запропонувати інше місце та звалити з ними разом? Краще нехай Люсі сама залишиться, ніж вся ця компанія тут зависатиме.
Люсі тим часом вдяглася. Трохи посиділа у спальні та перейшла до зали. На дивані було набагато зручніше, і вдалося, навіть, трохи відволіктися розгляданням кімнати, на яку раніше не було часу. Минуло п'ять хвилин. Потім ще десять. І ще чверть години.

Коли з кухні почулися чоловічі голоси, спочатку зраділа, зрозумівши, що це зовсім не батьки. Але час минав, і хвилювання накочувало все сильніше.
Голоси за дверима й не збиралися вщухати, і дівчина вже всерйоз занепокоїлася. Може їй варто було просто піти додому? Але чому ж Валера заборонив виходити?
Просидівши так ще хвилин п'ятнадцять, набралася хоробрості і пішла, але біля самих дверей несміливо зупинилася. Стурбовані думки не хотіли відступати: "Чому? Чому ж не можна туди виходити? Але якщо вони сидітимуть так до ранку?! Що ж робити? Скільки ще так чекати?"

І все ж вона відчинила.
Кухня сама по собі була невеличка, оскільки це не був повноцінний житловий будинок, а лише маленька прибудова. За столом сиділи троє: Валера та двоє молодих людей, яких дівчина не знала. Вона взагалі нікого не знала, окрім коханого. А якщо й знала, то не збиралася розглядати їх. Їй просто треба було додому.

Вже відчинивши двері, зрозуміла, що зробила помилку. Валера глянув на неї таким поглядом, що їй захотілося зникнути.
Вона швидко зачинила двері, намагаючись приборкати хвилювання та усвідомити, що ж насправді відбувається. Серце так билося, що віддавало у скронях. Але все ж таки Люсі вірила, що нічого поганого не трапиться...

Варто їй було виглянути на кухню, як посипалися свист і вигуки:
- ООООО!
- Ну ты, Валет, и поц!
- Чего же ты молчишь?
- Крихітко, то ти до нас?
- Ты что, решил скрыть её от нас?
- Вау, а ты не промах...

У Люсі перехопило подих. Вона вже нічого не хотіла. Думки плуталися.
Дівчина заметалася по кімнаті. З'явилося непереможне бажання провалитися крізь землю. Всі ці вигуки геть-чисто відбили пориви піти, але все ж треба було. І швидко.
Рішуче настроївшись, вийшла на кухню. Але не встигла зробити й півкроку у бік виходу, як зіштовхнулася із високим блондином у спортивному костюмі. Піднявши голову, побачила бліде обличчя з жахливою усмішкою. На мить остовпіла, не знаючи, що робити, а коли він потяг до неї свої руки, з переляку розвернулась і прошмигнула у ванну, повз двох хлопців. Прикривши за собою двері, вмостилася на край ванни, сподіваючись, що тут її точно не дістануть. Якому ідіоту спаде на думку заходити сюди, поки туалет не звільниться?! Однак, вона помилилася.
Дверцята відчинилися, і від несподіванки Люсі впала на дно ванни, втративши рівновагу. Вона якось неприродно замахала руками і чомусь так повільно, що врешті-решт ударилася головою об стінку, а ноги піднялися догори так, що бідолашна стала схожа на зламану ляльку. З широко розплющеними очима глянула на нахабу і почервоніла.
Спочатку їй здалося, що це той блондин, який перегородив шлях, але щось було не так. Кофта на ньому була не зелена, а темно-синя. Цей факт остаточно збив Люсі з пантелику - їй вже почало здаватися, що це все не по-справжньому.
– Что такое? Ты чего, - спитав він глузливим голосом, - испугалась? Не нужно меня бояться.
- Ты зачем девушку пугаешь? - просунулась темноволоса голова.

Скільки ж їх було? Ці двоє точно не сиділи за столом. Якщо білобрисих двоє та цей чорний...

В дівчини помутніло в очах. Якісь всі вони були дивні і лякали її.
- А что ты собралась делать? - Запитав награбно дбайливим тоном блондин.
- Я.. я, - ховаючи очі і розчервонівшись, дівчина спробувала швидко знайти відповідь, яка чомусь вислизала.
– Хочешь уйти? Ты что, решила нас покинуть? Так быстро? Неужели только один Валерка достоин тебя?

Цей сміх, ці незрозумілі питання... Чому вона взагалі тут? Чому вона зараз не у своїй кімнаті?
У Люсі закрутилася голова.
- Давай-ка я тебе помогу, - сказав блондин і став піднімати її, витягаючи з ванни.
- Зачем? Дайте, я выйду, - несміливо промовила дівчина.
- Ладно, оставь её, - сказав йому темноволосий приятель і потягнув друга за рукав.
- Ну, выходи. - Сміючись, той відпустив її руку. І, виходячи, додав через плече: - Только недалеко.

Слідом зазирнув братик-близнюк - той самий, у зеленій кофті:
- Слушай, ну чё ты с ней возишься, ты что не видишь, что девочка стесняется? - від його "дбайливих" слів Люсі кинуло в жар, тому що тон припускав зовсім не турботу.

Двері зачинилися.
"Ні! Не може бути! Адже вони не можуть мені нічого зробити! Адже я з Валерою ..." - тихо бурмотіла дівчина, боячись поворухнутися і не вірячи в те, що відбувається.
Подумки знову і знову тяглися до коханого…
Чому він сидить і нічого їм не каже? Чому дозволяє їм так поводитися?

І Люсі раптом усвідомила, що на його допомогу не варто сподіватися, що вона тут зовсім самотня і беззахисна.
Хвилин десять вона сиділа, сподіваючись, що про неї забудуть і скоро підуть. Але в розмові за дверима знову почулося її ім'я. Отже, треба виходити. Сидіти тут і надалі не мало сенсу. Проте, вийшовши, вона знову приверне до себе увагу... Як же ж було страшно! Усередині все тремтіло... Але, зрештою, дівчина зібралася з думками, встала, гордо підняла голову і підійшла до дверей, намагаючись не звертати уваги на тремтячі коліна. Ноги не слухалися її. Там, по той бік, їх справді було багато. Пахнуло лихом, і серце защеміло.

Розмова про неї все більше набирала сили, а це означало, що настав час покинути уявне укриття. Люсі трохи штовхнула дверцяту від себе, сподіваючись, що ніхто не зверне уваги.
Один з них побачив її, але промовчав. Він сидів навпроти неї, в кутку кухні, на стільці, спираючись руками на спинку. Дівчина дивилася йому прямо в очі, а він їй. Навіть незважаючи на таку жахливу ситуацію, Люсі відзначила глибину його карих очей та безперечну красу. Його погляд пробирав до кісточок, і, заглядаючи вглиб його темряви, вона зрозуміла, що краще їй просто випаруватися. Чи, може, вона собі надумала... Але, швидше за все, вона все вірно зрозуміла. Їй здалося, ніби він казав: "Дівчисько, ти в халепі".

Усі затихли. Ніхто не промовив жодного слова, коли вона вийшла. Декілька поглядів звернулися в її бік, але посмішок та глузувань більше не було. Люсі трохи заспокоїлася і попрямувала до виходу, але блондин у зеленій кофті знову встав на її шляху.
Кухня була надто маленька, щоб просто взяти та обійти його. Дівчина кинула благаючий погляд на Валеру, але він навіть не подивився у її бік. Його більше займали крихти на столі, які він зосереджено збирав у купку. Тоді вона подивилася в очі людині, що стояла на її шляху. Він тут же посміхнувся мерзенною усмішкою і сказав, акуратно розвертаючи її за плечі:
- Пойди, посиди немного в комнате - мы скоро уйдём.
- Но мне нужно... - Люсі вперлася, проте блондин повільно, але впевнено підштовхнув її до дверей кімнати. - Валера!
- Зайди, - раптом різко піднявши голову, сказав її коханий.
- Але ж, - голос її почав тремтіти. - Пожалуйста! Я хочу уйти!

Ніхто не збирався слухати її прохання. Просто виштовхнули з кухні і зачинили двері.
Валера сидів, опустивши голову. Усередині все горіло, але він навіть слова вимовити не наважився. Та й що він скаже, коли Гави в гостях? Та варто йому тільки пікнути, і завтра його вже не буде. Або Колі. Або...
- Валет, я не понял, ты чё, решил нас всех обставить? - Едуард буравив хлопця спопеляючим поглядом.

Валерка знав, що тепер уже нічого не можна виправити, тому просто мовчки глянув на Гаву, потім на Кудерю, на Пашка та Дениса. Усі сиділи тихо, чекаючи на подальший розвиток подій. Розуміючи, що мовчати не можна, Валет сказав:
- Эд, да прекрати. Она же еще малолетка...
- Ууууу, - посміхаючись, загудів той. - Так это что же получается? - Обвів поглядом усю компанію. - Тебе значит можно развлекаться с маленькими девочками, а нам - нет. Чем же мы провинились, что нам такое наказание? Санёк, ты это слышал?
- Эдик, разбирайтесь сами, - відрізав Кудерський. - Мені чхати на Ваші чвари, я хочу випити.
- А, ну, так это не вопрос. Валет, будь добр, сгоняй в магазинчик, - наказав Гава таким тоном, що Валера не наважився нічого заперечити.

Напевно, не було в місті людини, яка б ризикнула піти проти Гави Віктора Геннадійовича. Всі на селищі знали, що близнюки та їхня родина недоторкані. Батько Едіка та Сергія – прокурор, а мати – начальник відділу з неповнолітніх.
Самі парубки вже бачили себе суддями, щонайменше. Віктор Геннадійович мав жорстку натуру. Будь-які двері цього міста були відкриті для нього. Усіх він тримав міцно у своїх чіпких руках.

Валерка розумів, що навіть якщо Ед зараз його тут пристукне, ніхто пальцем не поворухне. Він вже майже встав, як раптом згадав:
- Эд, я думаю, далеко не придется идти. Сейчас.

Підійшов до буфету і дістав звідти пляшку батьківського коньяку. Розумів, що батько буде в люті, якщо виявить пропажу, але в гіршому випадку той просто випишить прочухана, а в кращому - можна купити наступного дня нову пляшку такого ж коньяку.
- Вот, наливайте, - ледь вимовив, ставлячи на стіл елітний напій. - Я сейчас закуску достану.
- О, - підвівшись, вигукнув Кудерський, - наливай!

Павло, не довго думаючи, взяв з полиці чарки, розлив усім по 50 г і схопив зі столу хліб та шматочок м'яса, що лежав на тарілці.
- Пацаны, а жизнь-то налаживается!

Валера дістав із холодильника ковбасу та сир, нарізав і взяв свою чарку. "Пийте вже та валіть," - подумав він, випиваючи коньяк. Поставивши чарку на стіл, вже зібрався оголосити, що піде спати, але Едуард раптом сказав:
- Валерчик, сбегай в магазин, а. Ты же понимаешь, что на долго этой бутылки не хватит. - Підняв пляшку, ніби зважуючи, і подивився на господаря хати, усім своїм видом вказуючи своє зневажливе ставлення до нього. - Хотя коньячок-то хоррроший.

Усередині все обірвалося. Валет зрозумів, що кінець цього вечора вже вирішено. З понурими плечима промичав щось незрозуміле, взув кросівки і вийшов надвір. Він ніяк не міг зрозуміти, чому так завжди виходить. Чому, коли йому здається, що доля починає посміхатися, лихо знову стукає у двері. Чому він повинен віддати їм на поталу цю дівчинку?

Серце розривалося, обливаючись холодним дощем... Краплі летіли з поривом вітру просто в обличчя, але Валера нічого не помічав: ані вітру, ані дощу. Його душили гнів та образа.
Люсі металася по кімнаті, кілька разів підбігала до дверей з метою вибігти... Але ж як?! Навіть якщо вона відштовхне цю шпалу, її зупинять інші. Чого вони хотіли? Відповідь вимальовувалась жахлива, але визнати її розум відмовлявся... Було дуже лячно. Їхні голоси то стихали, то знову басом гриміли за дверима. Дівчина більше не витримувала невідомості і втомилася бігати по залі. Сіла на диван і уважно прислухалася. Даремно - щоб зрозуміти щось в тому гомоні, варто було б підійти до дверей.
Скільки вона так сиділа? Півгодини? Годину?
Знову встала і в нетерпінні почала ходити туди-сюди, намагаючись не підходити близько до виходу. Дуже хотілося підслухати розмови, але ризикувати не стала.

Назад-вперед, назад-веред... Все вимірювала Люсі підлогу... І коли вкотре наблизилась до дверей, та раптом відчинилася... В надії, що це Валера, дівчина аж підстрибнула, але...
Валера повільно віддалявся від будинку, і страх, сором, моторошна пригніченість поступово змінювалися обуренням та люттю. Слідом прийшли гнів і… розпач. Почуття розгубленості було настільки сильним, що хотілося сховатися десь у темній шафі і нічого не бачити і не чути. І нічого не знати. І все забути.
Від цього відчаю і від шаленої агресії хлопець з усієї сили бив ліхтарний стовп, що трапився йому на шляху. З такою розлюченістю, що не помічав ні болю на кістках, ні парочку закоханих, що проходила повз та швидко поспішила геть. Продовжуючи своє марне заняття, Валерка не відчував, як з пальців однієї руки вже капала кров, а на другій вони були усі в саднах, і кров ось-ось потече і звідти.

Трохи виплеснувши свій гнів, нарешті зупинився, повернувся і, знесилений, сів, спершись на той самий стовп, на якому щойно зривав свою злість.
- Твари, - крізь зуби процідив Валера, важко дихаючи. - Ненавиджу!

Він і сам не розумів, кого йому більше шкода – себе чи дівчиська. Може, і себе, і її.
Скільки він так просидів? Відповіді не було – він втратив рахунок часу.

Скинувши весь нестерпний тягар переживань, повільно піднявся, абсолютно змінившись в обличчі. Навряд чи Едік упізнав би зараз в цьому хлопці з вольовим, сповненим рішучості, палаючим поглядом зазвичай слабкого та боягузливого Валерку.
Також повільно, але поступово збільшуючи кроки, твердою ходою молодик попрямував у зворотному напрямку. Все швидше та швидше. І невдовзі він вже біг додому. "Тільки б встигнути", - безнадійно подумав, чудово розуміючи, що навіть якщо вони тільки почали, йому їх вже не зупинити.
Цієї ж миті згадав, що батько останнім часом не забирав пістолет із схованки. Точно! Як же він раніше не подумав про зброю? І побіг ще швидше, боячись навіть подумати, що буде далі.
Добіг до хвіртки та побачив, що на подвір'ї хтось курить, сидячи на лаві. Валера постарався перевести подих, щоб не викликати зайвої підозри - насамперед йому треба дістати зброю, а для цього необхідно потрапити до спальні... пройшовши через кухню та зал, де зібралася уся братва.

"Добре, була-ні-була", - наважився Валера і відкрив хвіртку.

— Ооо! Кого я вижу! — з кухні на вулицю випав щасливий Паша і, побачивши Валеру, подався йому назустріч. — Бухло принёс? Стёпка быстрее тебя сгонял… Где ты был?

Саня (саме його побачив Валет із цигаркою, входячи на подвір’я), що встав був, аби зупинити друга на півдорозі, знову сів. Він чекав на Валерку, помітив його вираз обличчя, і воно йому зовсім не сподобалося. Сашко розумів, що не можна дати цьому хлопчаку входити до будинку.
Але поява Павла не входила до розрахунків. Поки охмелілий пацан дорогою до господаря будинку ніс нісенітниці, Кудерський чекав. Нарешті, у момент, коли Валет відпхнув Пашку, Саня промовив тихо, вставши на шляху в друга:
— Сядь. Нужно поговорить.
— Отвали! Мне некогда, — гаркнув Валера, намагаючись відштовхнути і Кудерю.

Проте, не так легко відштовхнути такого, як Кудерський. Після кількох спроб хлопець здався і запитав:
— Да чего ты от меня хочешь?!
— Чтобы ты успокоился, — відповів Кудеря. — Это во-первых, а во-вторых — сядь, нам треба дещо обсудить.

Валера трохи забарився, але таки сів на лаву і схопив пачку цигарок, що мирно лежала на краю лавки.
— Зізнайся, це твоє дівчисько? — одразу, прямо запитав Саня.

Він розумів, що Валет йому довіряв. Обидва вони знали, що всі інші посміхаються лише доти, доки посміхаються Гави.
Саня помітив, що другові нелегко, але той взяв нарешті лад над собою. Прикурюючи цигарку, Валет спробував приховати тремтячі руки, але марно.
— Нет, — надтріснутим голосом відповів він.
— Тогда почему свалил, — із глузуванням запитав Кудерський, — неужели слабину дал? Или она тебе понравилась? Кто она вообще? Я её видел раньше… вроде на районе.
— Оставь меня.

Валера спробував підвестися, але Саня різко поклав йому руку на плече, змусивши сидіти.
— Ты, кажется, не понимаешь, на что нарываешься, — голос його став тихим, але тому ще страшнішим. — Я понял, что ты задумал. — Валерка блиснув очима, але промовчав, тож Саня продовжив: — Ты думаешь, я не вижу, что с тобой происходит? Ты на себя в зеркало глянь — да у тебя на лице всё написано! Решил порешать и себя, и Коляна, и всю свою семейку??? Жить надоело?

Під тиском усієї цієї гнівної тиради хлопець не витримав і від безсилля обім’як. Цигарка тліла, і вогник уже майже торкався його поранених пальців. Кудерський послабив хватку і злегка поплескав Валерку, продовжуючи:
— Ладно. Ты сейчас успокойся и послушай меня. Девчонку тебе придётся забыть. Если не забудешь, причинишь ей ещё больше боли и принесёшь массу неприятностей. Не забывай, что Гавы таких красоток не забывают, и если они её снова увидят у тебя или с тобой, о нормальной жизни этой детке можно больше не мечтать. Сегодня сделай вид, что всё нормально. Всё уже закончилось, и пацаны на расслабоне. Пашку я возьму на себя, — встаючи, закінчив Сашка і попрямував до Павла, який уже підвівся і цілеспрямовано зашаркав до них.

З дому почувся сміх, і приятель, що ледь тримався на ногах, уже вирішив було покликати Едіка на допомогу, але Кудерський, підскочивши, поклав свою важку руку на плечі Павлику зі словами:
— Братан, идём-ка выпьем. Я видел там ещё что-то оставалось… Не дадим этим уродцам выжрать всё без нас.
— Как без нас… — слухняно перебудувався Павлик. — Без нас никак нельзя! Пошли бегом, бо я уже шо-то трезвею…

На порозі стояв Едуард. Він поглядом і легким кивком голови дав зрозуміти Сашкові, що їм треба поговорити. Кудерський кивнув йому у відповідь і повів Пашку на кухню.

Перед очима завіса... Свідомість максимально намагалася зберегти своє існування... А підсвідомість твердила: "Спи. Тут спокійніше, тепліше і комфортніше. Там страх. Там біль. Тобі не треба туди..."

Дівчина розплющила очі, з жахом чекаючи чергового дотику до свого тіла, але в кімнаті нікого не було. Сльози все ще застилала пелена від безупинних сліз. Хтось накрив оголене тіло простирадлом. На кухні чулися голоси... їхні голоси. Отже, все тривало, і це був не сон. Кілька хвилин Люсі лежала нерухомо, потім спробувала встати, але безуспішно. Ця спроба остаточно зламала її, позбавляючи будь-якої надії на подальший опір.
Невдовзі почулися якісь крики, але вони були не з кухні. Здавалося, хтось бився чи скандалив зовні – у дворі. Люсі одразу підбадьорилася і, доклавши максимум зусиль, сіла. Однак дуже швидко все стихло, а на кухні хтось упав... чи щось... їй було байдуже. Вона хотіла одного – померти. Сльози знову полилися. Звідки їх стільки? Сили остаточно покинули змучене тіло, і дівчина впала назад на диван.
Знов почулися якісь незрозумілі звуки, але то вже було певно з кухні. Розмови то стихали, то розросталися у суперечки. Почувся сміх.

У зал ніхто не заходив, і Люсі поступово прийшла до тями. За якийсь час, що здавався нескінченним, знову сіла і почала шукати свій одяг. Перше, що побачила, це свою блузку і поруч із нею - джинси.
З величезним трудом, долаючи якусь огидну і жахливу слабкість, їй вдалося дістатися одягу. Сидячи на підлозі, Люсі поволі одягалася. Час тривав так довго, ніби вічність минула, доки вона натягнула джинси. Одягнувшись, змусила себе підвестися і підійшла до вікна. Як і очікувалося, воно не відкривалося - відкрита лише маленька кватирка, через яку навіть їй неможливо пролізти, незважаючи на свою худорлявість.

Після марних пошуків шляху до втечі, дівчина повернулася до дивана, сіла і знесилено почала гойдатися туди-сюди, підібгавши ноги і уткнувшись головою в коліна.
Дев'яності роки у невеликому провінційному місті. Україну, як і багато інших країн колишнього Союзу, огорнув хаос безробіття, бандитизму та корупції.

У 1995 році вже ніхто не міг поручитися за чиєсь життя. Брат міг зрадити сестру заради пари уколів, батьки заплющували очі на безчинства ґвалтівників, з вдячністю приймаючи їхні брудні гроші.

Цікавий час був. З одного боку - свобода та розкріпачення. Люди, здатні мислити і діяти, отримали шанс, і багато хто ним скористався. Балом правили люди зі зв'язками або розумом. Ті, хто вчасно встиг схопити фортуну за хвіст, до середини 90-х вже мали змогу себе потішити зайвим, але ще не дозволяли собі розслаблятися, а тому продовжували мотатися та заробляти статки.

З іншого боку – страшний час.
Багато родин розпадалося. Одні батьки спивалися, інші, збившись із ніг, працювали на двох-трьох місцях, щоб прогодувати дітей.
Підростаюче покоління здебільшого було надано самому собі. Якщо дитині пощастило з батьками, вона або посилено прокладала собі дорогу у світле майбутнє, намагаючись вступити до ВНЗ, або тинялася без діла, роздаючи зароблені предками гроші друзям і витрачаючи на своє задоволення.
Якщо з предками не пощастило, діти або спивалися, або ставали наркоманами чи шістками у бандах, або самі ставали бандитами, збиваючи з друзів та знайомих гроші, цигарки та ін., поступово обростаючи своїми шістками. Руками та головою пробивалися одиниці.
Дівчата часто жорстокістю майже не відрізнялися від хлопців. Навіть іноді могли перевершити тих. Дивували садистськими нахилами, видаючи їх за лідерські якості.
Чого тільки не робили заводили, щоб здаватися крутішими за всіх. Як тільки не намагалися виділитися, щоб їх помітили всі, а особливо круті хлопці.

Білими воронами наважувалися бути не всі. Багато овець йшли за бандитами, часом своїм схилянням піднімаючи їх у їхніх власних очах. І ніхто не повинен був відрізнятись від лідера. Ти з нами? Пали цигарки. Ти з нами? Пий. А не захочеш...
Жителі міста знали, що вечорами темними вулицями ходити небезпечно, але ще небезпечніше було ходити в компанії із сумнівними особами. Що казати... Навіть серед білого дня можна було випадково завернути не туди і побачити, як десяток підлітків знущаються з одного зі своїх однолітків...

Гави були зі щасливчиків. Як вже було сказано раніше, предки їх були не з бідних, до того ж, батько товаришував з мером міста. Подейкували, що він не лише в обласному центрі мав зв'язки, а й у самій столиці.
Не дивно, що навколо близнюків завжди було повно шісток, готових на будь що піти, аби бути у фаворитах. Кому захочеться опинитися у братів в опалі? Нікому. Усі їх боялися. Усі боялися їх батька. Ніхто не смів їм слова поперек сказати.

Ніхто, окрім Сані Кудерського.
Ні, його батькам далеко було до Гав, хоч родина і вважалася заможною. Але різниця в тому, що вони всього досягли самі. Звичайно, Петру Ігоровичу довелося нелегко на початку, і без даху не обійшлося, але, вставши на ноги, він розплатився з покровителями вдвічі, щоб не бути зобов'язаним. Саме тому він був шановною людиною, і йому були раді в кожному будинку, у тому числі й у будинку мера.

Близнюкам про це було відомо. Але не тому вони дозволяли Сашкові те, чого не пробачили б більше нікому. Кудерський був дуже розумним хлопцем, що вмів прораховувати всі ходи наперед. Він не раз рятував двох дурнів з біди. Крім того, він володів відразу декількома видами боротьби і чудово стріляв.
Майже ніхто не знав і половини про нього. Саня був потайливим, і коло його друзів було досить вузьким. З Едіком та Сергієм він дружив ще з дитячого садка, тому вони багато про нього знали, поважали його та цінували дружбу з ним. Вони знали про його колишню мрію стати зіркою на бойовій арені. Вони знали все про його принципову життєву позицію і ніколи з того не глузували, бо це було не варто жодного з пальців. Обидва пам'ятали, як у десятому класі Сашко зламав палець їх однокласникові, бо той посміявся над його прагненням встановити справедливість. Новачок, який з'явився тоді в класі, не міг постояти за себе, як не міг і грошей віддати. Бо їх в нього не було. Ніхто не знав, чому Кудерський вступився саме за цього бідолаху, але Гави знали. Вони знали, як знав і Саня, що хлопчак жив з бабусею і нещодавно втратив батьків...

Коли Сашко завів Павлика в кухню і побачив, що Стьопка вже спить, а Серж захоплено щось розповідає Денису, який байдуже киває у відповідь, то вирішив не затримуватися. Посадив Пашку на вільний біля столу табурет та вийшов у передпокій. Щойно відійшов, ззаду почувся гуркіт - Павло впав на підлогу.
Едуарда в коридорі вже не було. Мимолітне замішання швидко змінилося звичним виразом обличчя, і хлопець вийшов надвір. Як і передбачалося, Едік уже сидів на лавці поряд із Валеркою. Той ні живий, ні мертвий – сидів лише кивав головою.
- Нууу, братва, чёт у вас тут совсем кисло, - натягнувши маску безтурботності, простягнув Сашко. - Там одни пьяные рожи, а тут похоронный марш. Эд, давай колись, шо Валет уже начудил. Таке враження, що ти готовий його тут закопати.
- Не гони, - зі своєю звичною єхидною усмішкою відповів той. - Мы просто базарим о том, что пора расходиться. Валерка хотел с нами поехать, но я ему объяснил, что он ну никак не поместится. Нам ведь нужно ещё девушку домой доставить. Верно, Валет?

А Валет сидів, стиснувши кулаки так, що кісточки пальців побіліли. Злість та ненависть читалися на його обличчі. Навіть не в силах кивнути, він лише трохи повернув голову в бік гостей і його очі, сповнені болем, зустрілися з глузливим поглядом Еда.
- Я так розумію, треба хлопців піднімати? - Кудерський не став підтримувати бесіду, розвертаючись до дверей, проте Гава викинув ліву руку в бік, перегородивши дорогу другу. - Ты ж сказал, что пора расходиться, - з легким подивом і ледь помітною ноткою роздратування сказав Сашка.
- Именно. Но мне нужно с тобой побакланить немного, - пояснив Едик.

Вони відійшли майже до самої хвіртки, і тільки тоді Ед сказав:
- Я понимаю, что тебе всё это неприятно. Понимаю, что ты предпочитаешь после этой грязи добраться домой на своих двоих. Однако я хочу попросить тебя поехать с нами.

Саня нічого не відповів - лише жовна заходили, і Гава, помітивши невдоволення друга, пояснив своє бажання:
- Санёк, я ведь не законченная свинья, хоть ты меня таким и считаешь, - почав він іронічно, а побачивши скромну усмішку на обличчі друга, надихнувся. - Я ведь понимаю, что на детку нельзя сейчас давить. У неё стресс, а поэтому нужно, чтобы кто-нибудь ей ласково, но доходчиво объяснил положение дел. Она тебя послушает...
- Иди ты, - відмахнувся Кудерський, злегка штовхнувши друга в груди. - Самі заварили кашу, самі й розхльобуйте...
- Та ты подожди кипятиться. - вже серйозно продовжив Гава. - Ты разве не резвился? Не боишься проблем потом?
- Це ж яких? - посміхаючись, спитав Сашко. - Від Петрика чи що? Чи від Геннадійовича? А, ну да, швидше від останнього.
- Ссс... - Ед схопив його за грудки, обличчя перекосило від злості, проте вже за хвилину взяв себе в руки і відпустив друга. - Ты... Ты батю не трошь, понял?
- Та чего ж не понять, - вже спокійніше, але все ж таки з усмішкою сказав той. – Куди нам, смертним? Гаразд, так і бути, поїду з вами, довеземо дівчисько. Куда єхать, знаєш?
- Да, Валет сказал.
- Окей. А йому ти чого, до речі, наговорив, що він немов тінь сидить?
- Да ничего я ему не говорил, просто сказал, что он с нами не едет, - якось трохи збившись, відповів Ед.

Саня здогадався, що друг просто не хоче говорити правду - надто вже добре він його знав. Але промовчав.
Щільно утрамбована сімка неквапливо їхала вуличкою. Попереду вже виднілася основна вулиця, якою зазвичай курсують рейсові автобуси.
Люсі, притиснута до правих задніх дверей, сиділа тихо, втупившись у нижню частину переднього сидіння. Хлопці про щось перемовлялися, ніби не помічаючи її. Саня навмисно, сідаючи поруч із дівчиною, поклав руку їй на плечі, ніби обіймаючи.
- Детка, послушай меня. - Едуард розвернувся до неї, визирнувши з-за переднього сидіння, але Люсі не реагувала. - Ты меня слышишь?

У машині одразу стало тихо, і Саня відчув, як дівчина напружилася.
- Ты чё, оглохла?! - Гава у нестямі потягнувся до неї.
- Эдик, не кричи на девушку. - Випередив його Кудеря, що завбачливо сів біля Люсі. - Зачем ты хотел, чтобы я с вами поехал, если орёшь, как оглашенный?
- Ну, - знітився той, - ты же молчишь, словно воды в рот набрал.
- Мовчу, значить треба так, - огризнувся Кудерський.

Вкотре Сашко збивався на рідну мову, не помічаючи, як завжди під час роздратування або хвилювання. Тим часом, Ед почав закипати:
- Ты, короче, не молчи, а давай базарь! Я ведь должен быть уверен, что всё будет гуд!
- Та відвали ти, - відкинув Сашка його руку, що знову потяглася до Люсі.

Всі пацани притихли, і від цього йому не з руки було говорити на таку делікатну тему. Він планував по приїзді вийти разом із дівчиною, провести її та заспокоїти. Але зрозумів, що не вийде. Ед не відчепиться. Та й решта вже не відступить.
- Тебя ведь Люси зовут? - обережно спитав у дівчини, заходячи здалеку. Та ствердно кивнула, і він продовжив: - Люси, мы понимаем, что сегодня тебе пришлось нелегко, но считай, что это была наша ошибка. Просто забудь...

Ед пирснув. Секунда, і по салону розсипався його регіт. До нього приєдналися Степан і Павло, що сиділи поряд і майже нічого не розуміли, але сміх лідера вдихнув у них нову порцію ейфорії.
- Придурок, припини іржати! – не витримав Санька. - Чого ти добиваєшся?
- Ты чё, реально думаешь, что она послушает эти твои бредни???
- Я как-нибудь сам разберусь, понял?
- Ты меня на понял не бери!
- Эд, ты не зли меня! - почав втрачати терпіння Сашка. - Або дай мені з нею побалакати самому, або сам розбирайся! Я в тачці не буду ні з ким базаріть.
- О, о! Шо ты понимаешь?! - Обличчя Едуарда перекосилося від широкої усмішки. - Детка, у тебя сестрички ж есть, да?

Люсі повільно підвела голову і подивилася на свого головного мучителя.
- Вооот, - простягнув задоволений Гава, дивлячись на Саню, - видишь, как нужно объяснять. Правильно, детка? Сколько твоим сёстрам? - Очі дівчини широко розплющилися. - Да ты не бойся, - продовжував блондин, - мы их не тронем. Зачем нам обижать детей? - Його голос став м'якшим. - Правда, если ты будешь умничкой и не побежишь жаловаться на нас маме и уж тем более в милицию.

Люсі подивилася на нього на всі очі, ніби не розуміючи, чого від неї хочуть. Кудеря відчув, як вона затремтіла, і легенько стиснув передпліччя, але вона цього, здається, не помітила.
- Молчишь? - Ед так і не дочекався відповіді. - Саня, может, выкинуть её из машины?
- О! - Встряв Денис, який досі мовчки вів машину. - Реально, Санёк, выкидывай! Хоть дышать свободнее будет - смотри, как пацанов скрутило...
- Тогда нам точно ментов не избежать - эти идиоты сейчас словно фитиль возле печи, - через силу видавивши із себе іронію, сказав Кудерський. Він відчував, як тремтить дівчина. - Ты за пацанов, Деня, не переживай. Их не оттого скрутило...
- Всё, тормози. - різко скомандував Гава, і відразу запитав у Люсі: - Ты ж в этом доме живёшь? Вылезай! Отсюда и сама дотопаешь.

Машина стала на розі при в'їзді у двір однієї з околиць п'ятиповерхівок, і Кудерський відчинив дверцяти. Люсі буквально випала з машини, він вийшов за нею.
- Эдик, езжайте дальше без меня. Я домой сам дойду.
- Как знаешь. Я на тебя полагаюсь, - вже спокійно промовив Гава.

Люсі стояла, не рухаючись. Зробивши невпевнений крок у бік будинку, знову встала. Саня вирішив, що вона чекає на нього, підійшов і спробував обійняти, але дівчина смикнулася з такою силою, що він тут же відсахнувся.
- Люси, не бойся меня, - тихо промовив, обережно наближаючись до переляканої дівчини. - Я тебя не обижу.

З кожним його кроком вона відступала на півкроку назад, але незабаром уперлася в стіну будинку. Він наблизився і майже торкнувся її рук. Люсі дико закричала, і від цього несамовитого крику заклало вуха. Саня швидко закрив їй вуста широкою долонею.
Дивлячись у широко розплющені очі, він не сильно, але впритул притиснув дівчину до стіни і швидко сказав:
- Дура, закрий рота! Я же сказал, что не трону тебя! Просто будь умницей и тихонько себя веди. У тебя что, действительно есть младшие сёстры? - вже спокійніше спитав він, не відпускаючи при цьому свою руку від її обличчя. Та кивнула. Сашко залаявся про себе, а вголос продовжив: - В таком случае ты должна быть умной девочкой и сделать так, как я тебе скажу. Тогда твоим сестренкам и тебе ничего не грозит. Поняла?

Вона мовчки продовжувала дивитись на нього.
Відпустивши її, Сашко відійшов, даючи пройти вперед. Коли Люсі несміливо зробила пару кроків, прямуючи додому, він прилаштувався поряд, проте дівчина відразу зупинилася, косячись на нього.
- Ну что опять? - запитав, важко зітхаючи. - Я провожу тебя.

Люсі замотала головою, а коли він зробив крок до неї, раптом почала сідати навпочіпки, піднімаючи руки над головою, ніби захищалася від нього.
Сашко відчув, як усередині щось обірвалося. Йому було не просто шкода бідолашної. Він ніби відчував її біль, через що йому було дуже некомфортно тут, поряд із Люсі. Він почав злитися і, щоб не зірвати злість на неї, і так переляканої, вирішив залишити її.
- Люси, - тихо сказав він, даючи їй зрозуміти, що не зрушив з місця, - я не трону тебя и сейчас же уйду. - Побачивши, що дівчина опускає руки і несміливо поглядає на нього, він так само тихо продовжив: - Только послушай меня. Ты сейчас быстро пойдёшь домой, помоешься и ляжешь спать. Завтра тебе уже будет легче. Поверь, если ты меня послушаешь, то всё будет хорошо. Только ничего не говори родителям, хорошо? И как следует помойся - правда поможет.

Не дочекавшись відповіді, він зробив крок до Люсі, легко підняв її, взявши трохи вище ліктя, і, трохи підштовхнувши убік будинку, розвернувся у зворотному напрямку. З кожним кроком він йшов швидше, не даючи собі розвернутися. Його ще ніколи не мучила совість так, як цього разу, і це його дратувало.
Люсі залишилася сама. Її рухи стали впевненішими. Дочекавшись, коли один із покидьків, що прикидався ангелом-охоронцем, зникне за сусіднім будинком, швидко попрямувала до свого під'їзду. Однак, як тільки дійшла, зупинилася, не в силах змусити себе піти додому. Вона не могла пояснити це собі і металася: крок назад, два кроки вперед. Нарешті зупинилася, подивилася на перший під'їзд, повз який щойно проходила, і, ще трохи постоявши в сумнівах, швидко пішла до нього.
Залетівши в під'їзд, піднялася на другий поверх і зупинилася перед дверима праворуч. Вона стояла ще кілька хвилин і, зрештою, несміливо постукала.

Глава 2

У повній тиші стукіт у двері здався надзвичайно гучним, проте Оля не поспішала відчиняти. Було доволі пізно, і вона нікого не чекала.
До кімнати заглянув хлопець, на вигляд років тринадцяти. На його запитальний погляд дівчина відповіла, знизуючи плечем:
- Ну пойди открой. Хто там так поздно…
- Ага, - з ентузіазмом кинувся той, явно сподіваючись якомога довше відкласти сон, - щас посмотрим.

Поки Ольга накидала халат, почула, як відкривається замок, і майже одразу до неї донісся розгублений голос:
- Аааа, тебе чего... ой, то есть, тебе кого? - Голос відвідувача був таким тихим, що зрозуміти, хто це, було неможливо, проте незабаром хлопчик повідомив: - Оль, тебя Люська спрашивает. Впустить?

Дивно було чути про візит дівчинки, яка ледь з місяць-два, як від спідниці мами відірвалася. Оля бачилася з Люською не часто, і цікавості дівчина не викликала. Болталася всюди з Аліскою-бандиткою, як мишеня на прив'язі.

Господиня пройшла через весь, такий довгий, коридор. Гостиня чекала за зачиненими дверима – Ольга не дозволяла впускати пізно ввечері нікого, і винятків у цьому правилі не було. Вона відчинила двері зі словами:
- Люси! А ты какими судьб.... - бадьорий голос Ольги обірвався на півслові, коли дівчина біля її порога, з розпатланим волоссям, з червоним та опухлим від сліз обличчям, почала плакати ридма...

Не кажучи ані слова, Оля провела бідолашну на кухню, посадила і подала склянку води. Тут же з-за рогу з'явилися дві мордочки - хлопчик, що відчинив двері Люсі, та ще один малець років восьми. Це були молодші брати господині - смаглявої чорнявої дівчини з карими очима і невеликим кирпатим носиком. Її звучний низький тембр голосу не лякав дітлахів, оскільки, хоч і звучала її лайка грізно, з хрипоткою, пацаняти знали, що більше піддупника їм нічого не загрожує.
Старший, Микола, був дуже цікавим і, не втримавшись, після хвилини очікування зайшов у кухню, а слідом за ним засемів і молодший, Льонька. Сестра, сидячи поруч із гостею за столом, на запитливий погляд братів відмахнулася і веліла піти. Але ті й не подумали.
- Так, Колян, - розуміючи, що зараз не час для повчань, веліла Ольга, - пойди-ка принеси у меня в комнате, на полке, бутылочку. И рюмки захвати. А ти, малявка, - грізно глянула вона на молодшого, - миттю спати стрибнув!
- Ну, Оль, - тоненьким голоском попросив той, зробивши зворушливо кумедний вираз обличчя, який позбавляв сестру будь-яких сил до опору.
- Ладно, достань бутылку воды вон там. - Вона вказала на стіл, що стояв у кутку поруч із плитою, і додала: - И банку с помидорами из холодильника, а потом марш спать.

Кухня виглядала бідно. Навіть шторки на вікнах були маленькі і якісь надто старі. Холодильник стояв невпопад, займаючи пристойну частину маленької кухоньки. На робочому столі біля мийки стояв брудний посуд, на плиті красувалася велика каструля зі стирчачим ополонником. На обідньому столі, за який господиня посадила Люсі, також було повно брудного посуду. Щодо чистого був лише стіл-тумба в кутку біля плити, куди й попрямував Льоня.

Поки пацани займалися своєю справою, Оля підкурила цигарку і простягла заплаканій дівчині:
- Будешь?

Та лише кивнула і мовчки взяла цигарку.
- А тепер, - спокійно заговорила господиня, підкуривши ще одну, - розповідай.
- Я, - Люсі то піднімала, то опускала очі, не знаючи, як і що сказати.

Після деяких її хвилюючих спроб встати і піти, Ольга все ж таки змогла вмовити Люсі розповісти про те, що сталося. Вірніше, вона почала за неї словами:
- Тебя изнасиловали. Так?

Після цих слів дівчина обімліла. Вона мовчки дивилася деякий час на співрозмовницю, а потім розплакалася з новою силою. Оля не стала зупиняти потоки сліз, бо знала, що тій треба виплакатися. Знала, через що довелося пройти бідолашній.
Червень 1991 року
- Хозяйка! - кричав високий чоловік років сорока, у строгих класичних чорних штанах, у блідо-блакитній сорочці з розстебнутим коміром, з-під якого недбало виповзала чорна зі сріблом краватка.

Озирнувся, знову покликав господарів.
Він зовсім не вписувався в тутешній пейзаж. Кінець вулиці не було забудовано високими елітними котеджами. Тут жили прості люди у простих будинках. За дерев'яними парканами можна було побачити звичайнісінькі дворики. Десь гавкали собаки, десь - тут і там по двору валялися дитячі іграшки, десь було чисто, і перед будинком красувався квітучий садок. Безліч дерев, що розрослися за багато років, створювали приємну тінь, що дає порятунок від палючого літнього сонця.
- Есть кто дома?! - незважаючи на те, що ніхто не відгукувався, чоловік наполегливо продовжував кричати.

Нарешті, його крики були почуті, і до хвіртки вийшла невисока чорнява дівчина:
- Дядько Вити, чого кричиш, чому даремно? Мати зайнята, не може вона зараз вийти.
- Скажи ей, что я сильно не задержу, - не відповівши на запитання, сказав чоловік, якого дівчинка назвала дядьком Вітей.
- Мамка сказала, що не може, - продовжувала наполягати пустунка, повиснувши на паркані.
- Оля, будь умницей, позови маму или дай я зайду, - і він уже ступив було до хвіртки, але зупинився і, обернувшись, підняв руку, закликаючи когось збоку.

За п'ятнадцять метрів від нього стояла машина. Водій, побачивши, що чоловік махає йому рукою, взяв папку та рюкзак і вийшов із машини.
- Олечка, передашь маме кое-что? - Запитав дядько Вітя.
- А що мені за це буде? - хитро посміхнулася Оля і відразу стала такою серйозною, що навіть подорослішала. - Мамку через ваші справи батя мало не вбивши.
- Деточка, я твоему бате уже всё объяснил, так что не бойся, - терпляче вів переговори чоловік, поки водій наближався до нього.
- Олько, чого ти гостя за хвірткою тримаєш?! - почувся крик із глибини двору.
- Ма, то дядько Вітя, знову щось хоче від тебе! – відповіла Оля.
- Здрасту тобі, Вікторе Геннадійовичу, - привіталася господиня, підходячи ближче. - Олю, піди дай Пірату обід, я прийму гостей.

Дочка скривила невдоволену гримасу і пішла годувати пса.
Чоловік, який так наполегливо чекав зустрічі з мамою чорнявої дівчини, був ні хто інший, як Гава Віктор Геннадійович. Комусь збоку могло б здатися дивним те, що шановна людина приїхала особисто на околицю міста, до непоказної бідненької хатини.

Насправді тому було кілька причин. По-перше, Тетяна Василівна, мати нашої знайомої Ольги, вирощувала найкращий у місті сорт конопель. Дім їх стояв у самому глухому куті вулички, якраз на самій околиці селища. З вікон дитячої кімнати виднілися кукурудзяні поля, наявність яких сприяло стабільному зростанню бізнесу.
По-друге, Віктор Геннадійович колись дружив із першим чоловіком Тетяни Василівни, батьком Ольги. Все життя він жив неподалік Дергунових, а при народженні дівчинки мало не став її хрещеним батьком, але за тиждень до хрестин йому довелося вирушити до Греції, у відрядження, так що довелося брати в куми іншого. Та поїздка багато змінила: Гава відкрив для себе нову "золоту жилу", часто став їздити у відрядження, все рідше приходив у гості до друга. А років п'ять тому він переїхав з усією родиною до котеджу, розташованого в елітному районі селища, звідки було рукою подати до міського вокзалу.

Як трапилося, що Тетяна Василівна та Віктор Геннадійович зблизилися, історія замовчує, але всім було відомо, що через деякий час після смерті Юрки, рідного батька Оленьки та Колі, справи сім'ї Дергунових пішли вгору, а Віктор Геннадійович став досить часто відвідувати вдову.
Навіть коли вона знову вийшла заміж, Гава продовжував приходити, але вже помітно рідше і все частіше зустрічі проходили прямо на вулиці, а іноді – в салоні начищеного до блиску Форда.

Водій приніс рюкзак з папкою і одразу повернувся до автомобіля. Взявшись на капот, залишився чекати.

Тетяна Василівна впустила гостя, і разом вони зайшли в старе приміщення, зване літньою кухнею, але за фактом служило якимось складом.
Оля у свої сімнадцять стрункістю постаті не відрізнялася. Вона була невисокого зросту, кремезна, тому найчастіше ходила у спортивному костюмі, а влітку - у шортах та вільній футболці навипуск. Чорне, як смола, волосся в основному було недбало забрано в пучок на маківці або хвостик ззаду. На смаглявому круглому обличчі хоч і важко, але все ж таки пробивалися крізь десятишарову засмагу вперті ластовиння. Людиною вона була добродушною та веселою, але тільки якщо ти випадково не перейшов дорогу їй чи її близьким.

Будка Пірата стояла за три метри від літньої кухні, тому, поставивши псині миску з кашею і потріпавши його по загривку, Ольга тихенько наблизилася до дверей, за якими зникла мама з дядьком Вітей. На жаль, чути було погано, але деякі уривки фраз їй все ж таки вдалося розчути:
- Післязавтра Сергійко зібрався везти дітей... - тараторила Тетяна Василівна, - ... забереш.
- Что ж, - відповів баском Віктор Геннадійович, - по срокам должны справиться.

Через смачне човгання Пірату і шуму всередині (незрозуміло було, чи то папір шелестить, чи мати мішки перетягує) розібрати далі нічого не можна було. І тут раптом так голосно, що Оля з переляку мало не впала (голос був просто біля дверей):
- Ты моих недорослей не видала?

З-за дверей почувся невиразний голос матері. Оля швидко відскочила назад до будки, гарячково щось шукаючи на землі. Зрозуміла, що це виглядатиме підозріло, метнулася до будинку і впала на лаву, що була прибудована біля входу до будинку.
Двері літньої кухні відчинилися і першим вийшов дядько Вітя:
- Если увидишь этих бездарей, скажи, чтоб сегодня дома были.
- А що трапилося? - Слідом вийшла і мати Ольгіна, підозріло зиркнувши на дочку. - Вони ж, напевно, як завжди блукають по будівництві з Сашком.
- Племяш приехал... Не мне же с ним няньчиться.
- Ну, побачу, передам звичайно. Хоча, я ж удома буду... Оль, чуєш?
- Що, ма? - Дівчинка вдала, що задумалася.
- Побачиш Сережку з Едіком, скажи, що батько вдома терміново чекає.
- Ага, - Оля відразу розслабилася, розвалившись на лаві, - зараз вони мене і послухали.
- Твоє діло передати, а вони самі зрозуміють, що та як, - строгим голосом промовила Тетяна Василівна.
- Та зрозуміла я, зрозуміла.

ДАЛІ БУДЕ…