Колеса все ще міцного, хоч і знатно уживаного, велосипеда весело розтинали дрібні калюжі. Переїжджаючи через дорогу, часом доводилося пірнати в глибокі озера дощової води, і тоді каламутний землистий струмінь врізався в пластикову захисну кришку. Гарний пластик оберігав ланцюг, але не джинси, які до середини дороги вже були заляпані брудом.
Цього року природа, як ніколи слідувала календарю. Осінь почалася першого вересня, і зараз, наприкінці жовтня, коли зазвичай наставали холоди, вітер продовжував приносити тепло, а погода грала з людьми у свої дитячі ігри, то виманюючи на вулицю теплим сонечком, то поливаючи навколо прохолодним дрібним дощем.
І все ж, осіння прохолода вже нагадувала про природні зміни. Христина свідомо відмовилася йти пішки, розуміючи, що не пройде і півдороги, як черевики просочаться водою. І сьогодні була уважною у дорозі. Тепер вона знала, що за такої погоди варто стежити за дорогою і поглядати під колесо.
Тендітна, завжди по-спортивному одягнена, фарбована блондинка з трохи відрослим сивим корінням. Дівчина своїм мрійливим поглядом колись пронизливо синіх очей ніби намагалася зазирнути за суцільну пелену дощових хмар. Минулого разу вона безтурботно пустилася назустріч вітру і дощу, підставляючи обличчя під теплі краплі й пірнаючи під жовтий листопад мерехтливих метеликів жовтня. Почуття єднання з природою поглинуло її, змусивши на коротку мить забути про реальність і втратити пильність, через що і штани, і взуття виявилися повністю промоклими. Але це не засмучувало… Як давно в неї на душі не було так легко і вільно…
Сьогодні вона стежила за переднім колесом щоразу, коли перетинала хоча б найменшу калюжку. “Той же ж, – посміхнулася вкотре своїм думкам, – поїхати велосипедом і повернутися з наскрізь мокрими штанами та взуттям! Так навіть ведмідь не схибить”. Взагалі, їздити під дощем Христині раніше не доводилося, незважаючи на те, що від початку війни велосипед став незамінним помічником. Це вже не був транспорт для прогулянок або набору маси (жіночка була худенькою і набрати необхідні кілограми їй допомагав лише її двоколісний друг, що не завадило втратити напрацьовану вагу протягом останніх восьми місяців). Тепер її залізний друг став безвідмовним засобом швидкого та безкоштовного пересування містом та транспортування нескінченних баулів з тканинами та іншою дурницею, на яку ще рік тому вона б навіть не глянула. І навесні, і влітку погода була переважно сухою, а якщо й доводилося виїжджати в дощ, то зовсім недалеко, оскільки до середини літа їхня дружна команда плела сітки та кікімори під теплим крильцем директора, у школі, де навчалися діти Христини.
Почалося все саме зі школи. То справді був важкий період. Час, який Ольга Олександрівна, невисока і насправді дуже активна та енергійна жінка, допомогла пережити багатьом мешканцям району, організувавши у своїй школі куточок для маскувальних сіток. Саме під керівництвом директорки незріла і досить сумнівна організація плетельок маскування змогла зміцніти, а завдяки Христині – перетворитися на справжню команду та стати самостійною та повною добрих людей.
Сама Христина, так само, як і багато хто, на початку війни ходила туди просто для того, щоб не сидіти, склавши руки. Перші тижні вона не відчувала якоїсь важливості в цьому дійстві і постійно перебувала в колосальній напрузі. Через неможливість піти за зброєю і стати до лав Збройних Сил хотілося навіть йти копати траншеї або щось, що мало б хоч трохи зрівнятися з діями на фронті, але загальна організованість, готовність українців, які співіснують поряд, робити щось інше, але не менш важливе, поступово дозволили трохи розслабитись.
– Как же страшно. Я каждий раз прі трєвогє хватаюсь за трєвожний чемоданчик. Ви прячетєсь гдє-нібудь? – казали одні жіночки російською.
– У мене всі знайомі поїхали за кордон та на Західну Україну. А ви їхатимете? – відгукувались інші рідною українською.
– Я все кинула б, і пішла воювати, – вторив дехто думкам Христини, – але в мене дітки. У вас хтось пішов на фронт із близьких?
– Моі спят бєз задніх ног, а я нє могу. А ви спітє нормально? – і знов російська.
Всі ці питання, розмови заспокоювали, даючи мозку сигнал: все, що відбувається навколо, – на сьогоднішній момент нормально. Чи ховалися вони?
Христина заїхала з дороги перед перехрестям на пішохідну доріжку, задумливо подивилася на червоного чоловічка під козирком світлофора і згадала приліт 15 липня. Тоді вони з чоловіком та молодшим сином сховалися у коморі – вперше за весь час війни, починаючи з 24 лютого 2022 року. Будинок здригався щоразу, коли чувся оглушливий звук вибуху. Проопероване в ранньому дитинстві серце синочка стукало так голосно, що матері часом здавалося, ніби через цей стукіт вони не почують чергового вибуху.
Думки тривожними змійками вилися довкола синів. Молодший здавався зовні спокійним, але серце та очі видавали його переляк. Старший був поза домом, і від цього було ще страшніше. Христина добре пам’ятала, з яким полегшенням зітхнула, коли син нарешті з’явився і сказав, що під час вибухів перебував у супермаркеті під землею. Він навіть нічого не чув, хоча був набагато ближче до епіцентру прильоту. Проте, він чув і бачив інший приліт, який залишився в його душі рваним рубцем – низький голос тремтів щоразу, коли цей високий статний хлопець розповідав історію про те, як його майже відкинуло вибуховою хвилею.
Ні, Христина не ховалася, тому що більшість часу була зайнята плетінням, розподілом і прийомом заявок на нові прикриття для бійців. Вона не мала часу на безглузде споглядання шпалер у коморі. Книги читати не виходило, хіба що за вечерею. Старший син у ті рідкісні моменти, коли приходив додому, ховався у дитячій кімнаті, несвідомо зберігаючи “правило двох стін”. Але молодшого батьки завжди намагалися сховати в коморі, обладнавши там маленький диван. Після п’ятнадцятого липня особливих проблем із цим не було, тому що хлопчик вже відчув свій перший свідомий страх перед ракетою, але до того було дуже складно пояснити йому, чому не можна гуляти і необхідно йти до укриття, коли більшість дітей бігають і граються на вулиці. Христина розуміла, що певною мірою поводиться безглуздо, але дуже боялася за дітей і продовжувала наполягати на укритті, хоча сама йшла і працювала. Вона згадувала Марину з Чернігова і лаяла себе подумки за боягузтво. Її подруга – сильна жінка, повна оптимізму і любові до життя. До життя, яке встигло досить потріпати нерви та психіку цієї маленької залізної леді.
– Ми, Крістіна, нє боімся, – бадьоро відповідала на сьомий день війни подруга. – Ні во мнє, ні в дєтях нєт дікого страха. Малой смотріт мультікі, дочка – кіно, а я – Гордона.
– Я очень пєрєживаю за вас, – акуратно (тоді ще російською) вставила Христина, хоча ці слова в даній ситуації, коли сама вона з сім’єю у відносній безпеці, здавалися нікчемними та невагомими, але вони важливі – у цьому вона була впевнена.
– Всьо у нас нормально, – заспокоїла її та. – Ми в подвал уже трі дня нє лазім, бо ета сірєна каждиє пятнадцать мінут. – Її голос і справді був дзвінким і спокійним, як і до війни. Начебто не вибухали снаряди в її місті. Не встигла Христина про це подумати, як подруга вторила її думкам: – Нас, как Харьков, нє бомбят с самольотов бомбами, в нас пока гради лупят і т.д.
– І ти об етом так спокойно говоріш, – Христина сказала і сама собі посміхнулася гірко, бо була впевнена, що якби була на місці Марини, поводилася б так само.
– Ну, а что? Спім на кроватях, бо я нє боюсь. Єсли уж сільно вєрєщать будєт 4 раза, то значит полєзу в подвал. Ми єго оборудовалі, всьо там єсть.
Марина жила із двома дітьми у великому будинку на околиці. Чернігів був одним із міст, що прийняли всю міць і смердючу пиху російської армії на себе. Жінка знала про майбутню війну. Вона бачила, як біжать сусіди, залишаючи будинки самітниками з порожніми вікнами, що чорніли вечорами під гуркіт вибухів. Все знала, все чекала, але рідне місто залишати не захотіла. До останнього упиралася, відмовляючись їхати в невідомість.
– Дом єсть дом. В ньом спокойнєє. Родниє стєни защитят, – відповідала завжди на запитання щодо евакуації. І тут же жартувала: – Надо мнє танк словіть! Чтоб закрить крєдіти на 150000, бо Пріват проценти снял всьо равно. І другіє банкі хотят шесть тисяч. Вон черніговци поймалі двоіх русскіх, так ім мер по 300 долларов дал. У нас мер нє брєхло. Я рассказивала, как ми єду воєнним нашим носілі?
– Нєт, – з усмішкою відповіла Христина.
– Короче, в группє напісалі, что воєнниє наши голодниє возлє роддома. Я как раз супа кастрюляку наваріла, малиє поєлі і нє хотят. Значит, сєстра говоріт: “Пойду ім отнєсу”. Ми хлєба, води, намазкі і кастрюлю супа с тарелкамі і ложкамі напаковалі, і она пошла. Пріходіт, а на мєстє мер. Пріскакал, как сообщеніє увідєл. Говоріт, кто тут голодний? Прівьоз парням торти.
– А єда? – здивувалася Христина.
– Короче, накормілі сєстру тортом. А оказалось, что ім готовит столовая в больніце, і нікто там нє голодний. Ну, а люді ж попріносілі… Ну, там двоє воєнних сказалі: “Давайте нам суп, потом подєлімся”. Таня і оставіла ім. Рєшілі – кто захочет добавкі, поєдят. Організація – супєр. На каждом посту єда. Всє в тєплє, как говорітся. В общем, ми пока норм. А дальше нє знаю – с Бєларусі вишла очерєдная тисячная колонна танков. Ми, Крістіна, по кругу замінірованниє. Ні в какую сторону виєхать нє можем. Как остров, а вокруг – міни. Город на виєзд і в’єзд закрит. Так шо сідім. У нас тут єщьо два огромних моста єсть. Пока іх нє взорвалі, но всьо может бить. Єслі і іх, то будєм отрєзани совсєм. К нам только на вєртольотє.
А наступного дня, 3 березня 2022 року, Чернігів почали бомбардувати. І навіть під обстрілами і під звуки снарядів, що розривалися, Марина продовжувала сміятися смерті в обличчя і жити звичайним життям. Наскільки це було можливо в умовах війни. Справжньої війни.
Центр міста був зруйнований, вулиці обвуглились і спорожніли на якийсь час. Перші пару днів люди боялися виходити, але чим далі, тим більше бродили серед уламків, розбитими дорогами, щоб потрапити до найближчої аптеки чи супермаркету.
– У вас тепло? – Запитувала Христина подругу ще через пару днів. – Ти топиш?
– Да. Но вчера виключала. На ночную бомбьожку. А сєгодня под домом боі. Кіно нє дают нормально посмотрєть.
– Марін, – голос у дівчини здригнувся, на відміну від її веселої співрозмовниці. – Я знаю многіх, кто уже давно би вишел с поднятимі рукамі к врагу. Хорошо, что всє оні уєхалі. І всьо-такі, слушаю тєбя, і мурашкі по коже. Маріна, ночамі тоже обстрєли?
– Ночамі особєнно. С двєнадцаті ночі. Нізко самольоти сєгодня лєталі. В трьох районах бомби кінулі.
– Вот… – Христина вилаялася і додала: – Вот так же оні і Енергодар началі бомбіть. Подло. Нічего в ніх святого нєт. Может, свяжешься с коллєджем, куда Оля поєдєт учиться?
– С польскім? – уточнила Марина.
– Ну, да.
– Пробую. Пока нє виходіт. Да і что ето даст. Мнє ж дочь надо туда отправіть, ми-то здесь остайомся.
У ті дні кожен ранок уХристини, як і у всіх українців, починався однаково – з дзвонів, з повідомлень друзям та близьким: “Ти як?”, “Привіт. Як ви?”. Так і з Мариною. Ще через день початок розмови обіцяв позитив, але не вийшло.
– Норм, – відповіла сонячна мешканка Чернігова. – Кохве пью.
– Тихо? – з надією запитала Христина.
– Сейчас – да. А вообще, за ночь нєт трьох школ, садіков і єщо до чортіков всєго. Вай фай нє работаєт. Пішу с Кієвстар-інтернета.
А далі… Далі ставало лише гірше. І за десять днів Марина вивезла дітей на Черкащину. Насилу їй допоміг виїхати колишній чоловік, батько її дітей. Звідти всі разом поїхали до Львова.
Чернігів, Харків, Суми, Херсон, Маріуполь, вся Київська область… Україна горіла в пекельному вогні тоді, горить і зараз. Місцями полум'я смерті та болю відступило, але душа палахкотить і донині. Стогне і плаче по тисячах загиблих дітей, матерів, батьків, чоловіків і дружин. І все ж, попри усі лиха, українці не здаються та продовжують боротися. Їх характер став жорсткішим, а сльози - скуповішими. Ненависть змінилася чистим, як сніг, бажанням зберегти всі життя. Для цього необхідний захист бійців, прикриття техніки та базування загонів. Саме цим і займалася Христина від початку війни. Якось зненацька виявилося, що саме вона - відповідальна за координацію та зворотний зв'язок із фронтом. Незважаючи на те, що в їхньому місті вже давно, починаючи з 2014 року, функціонував волонтерський центр “Павучки Дніпра”, що безпосередньо займався плетінням маскувальних виробів, запитів від військових на прикриття всіляких розмірів та видів ставало дедалі більше. Перші місяці війни, поки країна перебувала в шоковому стані перезавантаження, людей було багато, і сітки плелися швидко. Швидко, але далеко від досконалості. У міру того, як до Христини доходило розуміння важливості цієї діяльності, виявлялося і прагнення дістатися безпосередньо до військових. Їй все сильніше хотілося дізнатися саме у людей, що перебувають на лінії фронту, чи правильно вони роблять захисні сітки. Їй все більше не подобалося те, що більшість жителів району безініціативно копошилися, немов мурахи, плели просто, аби плести, не до кінця розуміючи та усвідомлюючи, що і для чого вони робили. - Берем все, - зізнався один боєць. - Берем, но зачастую просто роздаєм по блокпостам - там всьо сгодітся. Військовий медик, хлопець років двадцяти п'яти на вигляд, уже побачив багато. На фронті боєць був із того самого чотирнадцятого. Невисокий, але сильний, із залізними м'язами. Втомленим, але рішучим поглядом окинув напівголі сітки на стіні. - Большоє дєло дєлаєтє, дєвчонкі. - Голос віддавав гіркотою через кричучу суміш веселого запалу та гордості. - Почему же сєткі раздайотє? - запитала Карина. Жінка років п'ятдесяти, маленька та в'язка, з повними життям очима та щирою посмішкою. Її рідний Харків, немов поранений лев, гарчав і не здавався. Карина залишила будинок і разом з іншими харків'янами оселилася неподалік школи, про яку вони з чоловіком дізналися зовсім випадково. З того самого дня, як їм сказали про плетіння в цій школі маскувальних сіток, Карина та Кирило без вагань вирішили працювати на благо ЗСУ. Іноді жінка ділилася своїми спогадами. Одного разу, коли одна з бджілок запитала її за засмучений вигляд, Каріна розповіла, як на початку березня, під час пошуків евакуаційних автобусів, їм пропонували виїхати до Росії. Відмовившись, подружжя знайшли українських волонтерів та виїхали до Дніпра. І їй ніяк не було зрозуміти, чому так багато українців виїхали на РФ з Херсонської та Луганської областей. Питання Каріни щодо сіток, схоже, було несподіваним для бійця, але відповів він швидко: - Потому что викідивать труд человєческій жалко. - Чесно зізнався і додав: - Уж какіх только сєток я нє відєл: і с краснимі лєнточкамі, і с жолтимі, і с фіолєтовимі… - Відєлі такіє, да, - дружно погодились інші. А Карина трохи докірливо: - Так вєдь люді нє знают, как плєсті нужно. Ви би ім подсказалі. - А как ви сєбє ето прєдставляєтє? - гірко посміхнувся чоловік. - Развє єсть у нас врємя і возможності іскать тєх, кто дєлал еті сєткі? Чаще всєго нам іх видайот коордінаціонний центр. Оні самі понятія нє імєют, с какой школи ета і вот ета сєтка. А для нас оні нє годятся. І отказаться нє можем - ценім труд, люді старалісь. Вот так прівєзьош сєтку радужную, а потом єздіш і собіраєш рєбят по частям. Находіш живого і тащиш в машину. А потом стараєшься довєзті єго по тєм грьобаним буєракам живим до госпіталя. Про гігієну там рєчь нє ідьот. Про гігієну в больніце пусть бєспокоятся. А твоя задача - дотащить бойца живим. Под пулямі, под градамі, как угодно. І тут попадаєтся на глаза облєзлая, наполовіну сгорєвшая, но всьо єщо живая сєтка с крічащимі тряпіцамі даже чєрєз грязь і пиль. І удівляєшься, как рєбята вообще с нєй сюда добралісь. - І как ви вообще с етім справляєтєсь, - з болем видавила Христина. - Дєло прівичкі, - повів плечем солдат. І відразу зізнався: - Я уже давно воюю, но, знаєтє, такого треша, как сєйчас, нє встрєчал. Я бил в Буче. Сєйчас под Бахмутом. Должен сказать, нє каждий видєржит всьо ето. Война восємь лєт назад - ето дєтскій сад по сравнєнію с тєм, с чем пріходітся бойцам сталківаться сєйчас. І порой даже самиє прожжониє вояки бєгут, отказиваются ідті на ноль, потому что ето настоящий ад. І в то же врємя, новічкі часто бєрут оружіє і рвутся на пєрєдок, потому что оні нє відєлі войни і нє знают страха. Так і спілкувалася команда “Нащадків” із бійцями, тримали завжди зворотний зв'язок, дізнаючись про новини з фронту, уточнюючи природні нюанси з фотозвітів, завжди чекаючи на критику та з вдячністю приймаючи похвалу.
Діставшись дитячого садка, Христина зіскочила зі свого двоколісного коня і завезла його, відкривши залізну хвіртку, у двір. Дощ знову посилився, пальці вже почали підмерзати, але дискомфорту, як минулого разу, не було. Велосипедистка дісталася до місця майже сухою. Транспорт сховала під дах маленької затишної веранди зі столиком, по-дитячому низьким та різнобарвним. Гноміки та пеньки під дощем здавались особливо яскравими і викликали усмішку. Вони наче зазивали до своєї веселої компанії. Садок цього дня, як і всі останні місяці, був порожнім. Лише завідувачка чекала змерзлу велосипедистку. Олена Миколаївна, повна жінка зі зібраним у пучок білим волоссям, як і завжди, особисто відчинила двері і впустила гостю: - Кристиночка, що ж ви в дощ… Я б знала, що ви на велосипеді... Я думала, ви автівкою. - Да звідки ж в мене автівка, - засміялася Христина, з радістю відповідаючи рідною мовою. Зустрілася поглядом, задивилася неймовірно гарними блакитними очима Олени Миколаївни, але швидко схаменулась - дощ не давав забутися. - В мене свій транспорт. Надійний та швидкий. - Так дощ… - Він нам не стане на заваді. Ось, тримайте, - протянула пакет с мешковиной и спанбондом (тканиною з агроволокна, легкою і ненамокаючою). - Бачу щось новеньке? - Так. Це спанбонд. Я вам привезла зразок. Скинула зі спини рюкзак і дістала складену кудлату купку рудуватого кольору. То була ідея Карини. Жінка в'язала з кількома дівчатами кікімори і нещодавно запропонувала використати на дощову осінь та зиму спанбонд, оскільки він не намокав, як мішковина, не заванювався і був дуже легким. - Спробуєте, - простягла пучок завідувачці Христина. - Получиться - добре, а ні, то і нічого страшного. Просто ніхто не береться за цю роботу, а нам ой як треба. - Ну, що ж, треба значить треба. Значить зробимо, - з усмішкою сказала Олена Миколаївна і повела гостю до свого кабінету. - Ми тут приготували смаколики для воїнів. Насправді хотіли встигнути до Дня Захисника, але не вийшло. Ви можете передать бійцям? - Звичайно, передамо. Все отдамо. - Тільки ви скажіть, будь ласка, до якого підрозділу відправите? - Да, звичайно. - Христина замислилась. - Скоріш за все, до 125-ї поїде ваш дарунок. - Так мені 125-ту записать? - Так. Якщо що, я вам напишу про зміни. - Ну, добре. Ходім, я Вас проведу. Завідувачка допомогла винести сумки на ганок, але далі не ризикнула – дощ посилився. Вона співчутливо зітхнула, дивлячись, як худенька слабенька дівчина виводить завантажений транспорт з-під укриття, посміхнулася на прощання і зникла за дверима. А Христина поїхала назад до свого маленького цеху. Світлий просторий вулик – так із теплом та любов'ю вона називала місце, де вони плели прикриття для ЗСУ. Вулик, який з ранку до вечора не переставав працювати. Вулик, бджілки якого стали сім'єю.
За ці довгі вісім місяців Христина побачила багато людей із сумними та трагічними історіями. Вона вже не дивувалася шокуючим колись подіям та фактам. Вона просто намагалася щосили захистити воїнів, які все одно гинули від рук рашистів. І все ж, вона продовжувала робити свою справу і вірила, що їхні сітки та кікімори хоч когось, але вбережуть.
Часами було дуже складно через нестачу рук, через байдужість сусідів, через відмову рідних переходити на українську. Але Христина не дозволяла собі зневірюватися, і найсильнішою підтримкою були її бджілки, а стимулом – хлопці, що не давали розслабитися, закидаючи все новими та новими замовленнями.
Міцним тилом став Кишеньковий вулик, який Христина облаштувала прямісінько під власними дверима, на власному поверсі. Одного дня повісила сітку і почала плести. Ввечері до неї приєдналися сусіди. Не всі, але навіть вулик з п’ятьох бджілок – то була достатня підтримка для справи.
Але, якими б тилами вона не прикривалася, Христина завжди знала, що найсильніша ланка – саме у їхньому вулику. І саме в них робилися великі та важливі замовлення.
Карина, на жаль, разом з Кирилом повернулася до Харкова, але вони продовжували підтримувати одне одного, і подружжя нагадували про себе щоразу, коли маленька войовнича жіночка приїздила по справах до Дніпра.
І, оскільки на одну працьовиту майстриню стало менше, головними, відповідаючими за кікімор були тепер Людмила та Галина. На них трималася найвідповідальніша ділянка маскувальної справи, бо тільки вони вміли якісно робити справжнє прикриття для саперів та снайперів.
Люда, дівчина з округлим личком і тонкими рисами обличчя, справжня леді, стримана і скромна, завжди допомагала порадами, помічала недоліки як в кікіморах, так і в сітках. На неї Христина могла повністю розраховувати, бо знала, що в разі чого ця неймовірна жіночка все виправить і налагодить.
Власно, і Галинка була така сама, але вона більше слідкувала за порядком та чистотою.
Обидві ці жіночки варті були цілого загону, бо вміли робити все, і все вони робили досконало.
Але не тільки ті, що плели кікімор та сітки, були важливі. У вулику з самого його заснування, разом із самою Христиною, загнездились дві дуже відповідальні бджілочки. Вбрання та сиве, загалом не фарбоване, волосся видавало їх тяжке матеріальне становище, але то були жінки з гарячими великими серцями. І дуже відповідальні.
Син Валентини вчився, як і син Христини, у тій же школі, тільки в паралельному класі. Вона працювала у лікарні і після нічної зміни приходила плести сітки. На питання, чому не додому, завжди відповідала:
– Там я успєю, а хлопцам нужна наша помощь.
Ірина не працювала і тому проводила у вулику більшість часу. На неї Христина могла покластися, коли необхідно було комусь щось передати, пояснити, нагадати. Саме від роботи Ірини залежала швидкість виконання замовлень, бо якщо сітка була не обплетена, ставалася затримка. Тому ця наполеглива вперта жіночка сиділа іноді до вечора, аби ж тільки дообплести вчасно сітку.
Вона взяла контроль за чергою замовлень на себе, і чітко виконувала все за планом. Вона працювала більше шести місяців майже без вихідних, бо серце боліло, коли їй хоча б доводилось раніш піти чи затриматися.
Найхутчіші бджілки у вулику були ще й дивовижно вродливими. Але й не менш говіркими. Марина та Наталка – то була душа вулику. Вони, наче день і ніч, біле і чорне. Наче різні, але такі схожі. Без них тиша і спокій, а з ними – сміх, жарти і при цьому швидке виконання замовлень.
Багато ще можна було б згадувати бджілок, бо всі вони за якимись власними рисами характеру чи за відмінностями виконання були для Христини особливими. І з ними їй було добре. Можливо, навіть добріш, аніж з рідними сестрами.
Сестри Христини були змушені виїхати з дітьми з Нікополя, який поступово перетворювався на руїни. Поліна чекала з сім’єю закінчення війни в Німеччині, зіткнувшись із чималим переліком проблем соціуму в зовсім чужому середовищі. Лариса перебралася до невеликого села, куди гради не долітали, але вибухи та щоденні обстріли чулися так виразно, що часом страшно було вийти у сортир, що стояв на подвір’ї.
– Нє повєріш, Крістіна, я думала, что там мєня і приіваліт, – ледь настрочила перелякана дівчина тремтячими пальцями в Viber. – Так бомбануло, что вся ета малєнькая конструкція подпригнула.
Христина підтримувала сестер, як могла. Часом злилася на них за малодушність та пасивність. Кілька разів посварилася з Поліною, яка засуджувала президента і вважала, що давно варто було здатися. Від таких слів ставало боляче та погано. Жінка марно душила ненависть, яка, наче гадюка, прокидалася щоразу за таких розмов. Але минав час, і вони знову мирилися, Поліна зізнавалася, що говорила дурниці через свою слабкість та образи, і Христина прощала. Бо розуміла: як можна кинути все і поїхати на повну невідомість? Чому сестра змушена жити, як жебрак у чужій країні з чужими звичаями та традиціями? За що це все?
Все це Христина розуміла та прощала. Знову і знову. І не лише тому, що вони – її сестри, а хоча б просто тому, що вони відверто не схвалювали дії рашистів. Вони не самі такі. Жіночка усвідомлювала те, що багато українців відгороджувалися від сприйняття дійсності, і Лариса з Поліною – не були виключенням.
Христина намагалася якомога менше думати про це і продовжувала допомагати воїнам не лише прикриватися від ворога, приховувати техніку та бази, а й зберігати хлопцям бойовий дух та здоровий імунітет.
– Поки живі, а далі глянемо, — повторювала вона час від часу слова подруги і йшла далі.