Цей день ми не забудемо ніколи. День, коли почалася війна. День, коли вперше пролилася кров цивільних, а не лише воїнів.
Двадцять четвертого лютого мільйони українців прокинулись з найстрашнішою думкою у своєму житті: “Почалась війна”. О сьомій ранку усі канали радіо та телебачення передавали жахливі новини: “Сьогодні, 24 лютого, о п’ятій ранку збройні сили Російської Федерації розпочали інтенсивні обстріли наших підрозділів на сході, нанесли ракетно-бомбові удари по аеродромах в Борисполі, Озерному, Кульбакіному, Чугуєві, Краматорську, Чорнобаївці, також по військових об’єктах Збройних Сил України. Водночас, агресор розпочав артилерійські обстріли території та населених пунктів України вздовж державного кордону та на межі з ТОТ АР Крим…”
День перший
Дніпро
О п’ятій ранку мешканці Дніпровських районів Краснопілля та Придніпровську прокинулись від потужного вибуху, наче над кожним дахом вдарив гром. На жаль, то була не гроза. У Придніпровську підірвали склади із боєприпасами. У Краснопіллі люди повиходили на вулицю і побачили заграву, а дехто й саме полум’я.
В городі одного з будинків літня жіночка, жвава й сильна для свого віку, знайшла величезну залізяку. То був уламок ракети. Клавдія Іванівна не знала жахів Другої світової, тому що народилась наприкінці війни, але те, що трапилось, змусило її серце стиснутися від болю. За нею вибіг і син. Він побачив, куди побігла матір, побачив уламок та кинувся за нею. Ще з порогу крикнув, застерігаючи матусю, щоб не торкалася небезпечної жахливої речі. Чоловік заспокоїв мати, відвів до дому, а потім повернувся і зробив історичне фото.
Віра ніколи не була впевненою, як інші, в мирному врегулюванні конфлікту. Разом із чоловіком вона о сьомій ранку прокинулась, вже за мить зрозумівши найстрашніше. Радіо увімкнулося, як завжди, але звичної музики не було. Коли чоловік показав їй відео палаючого складу прямо у місті, не десь там, а поруч із ними, вона вперше відчула, як підступний страх поповз по кінцівкам, повільно добираючись до серця. “Наші сини”, – невідступно переслідувала її думка, і це було найголовніше, що її тоді турбувало.
Новини не вимикалися до самого вечора. Фейсбук ряснів тривожними повідомленнями. У будинковому чаті Viber непомітно наростала паніка, але деякі корисні поради все ж були. Такi, як, наприклад, з чого повинна складатись тривожна валізка.
Думки лізли одна на іншу, однак переважними були про відправлення малечі куди подалі. Все б нічого, але як сказати чоловікові, що він повинен поїхати із сином? Віра не допускала думки, що вiн має воювати. Його психологiчний стан не дозволяв навіть думати в цьому напрямку. Себе жінка, звичайно, вважала здоровою, як кобилка, тому це була її вiйна. З таким мiркуванням вона складала валiзку. Саме необхiдне: документи, теплi речi, нижня бiлизна, гiгiенiчнi засоби, аптечка, запальничка, грошi, нитки з голкой та ключi. Збирала спокiйно, без сутолоки, але чоловiк таки побачив.
– А шо ты делаешь? – запитав, на мить одiрвавшись вiд новин.
– Та нiчого, – передернула плечем, як робила завжди у випадках, коли не знала, що казати.
– Ты шо, тревжный чемоданчик собираешь? – здогадався вiн та посмiхнувся.
– Ну, да. То я самое необходимое.
Вона чекала, що чоловік почне глузувати з неї, але помилилась.
– Документы приготовь лучше.
– Я вже, – довольна собою, аж засяяла.
– Ти диви, яка… Ты что, собралась куда-то ехать?
– Лично я нет, – рішуче відповіла й додала обережно: – То на случай, если придётся идти в бомбоубежище.
– Та какое там бомбоубежище. Ты же не даже не добежишь до него. Лучше уж дома.
– Возможно, – пожала жінка плечима та продовжила збирати. – Но я на всякий лучше соберу.
– Ну, собирай.
У січні їй виповнилось сорок три роки, але душею жінка не старіла. Хоча і ховала сивину під фарбами, очі залишалися живими, і глибина морської блакиті час від часу ще виблискувала на сонці. В неї було багато мрій та планів, а тепер раптом все стало недоречним.
Вона бачила, що чоловік також стурбований, але ця тривога тоді здавалася їм смішною.
Цей день був дуже довгим, а ніч – нескінченною. Було лячно. Кожну мить Віра, як і сотні інших українців, чекала на вибухи. Але їх так більш і не було у Дніпрі.
Вона уважно слідкувала за новинами, збираючи інформацію, де тільки було можна. Два чи три рази вкладалася і знов сідала за ноутбук, бо замість сну прислухалася і думала про те, що буде робити, якщо посеред ночі бомбане. Жінка думала про дітей. Вона думала про друзів. Вона думала про Україну.
Віра так і не змогла зімкнути очей, поки чоловік не прокинувся зранку. Годинник вказував час: шість годин тридцять три хвилини. І тоді, нарешті, жінка уснула.
Київ
Десятки житлових будинків поблизу аеродрому наче стрибнули уві сні. Настя прокинулась від ріжучого слух звуку сірени. Їх маленьке передмістя повністю перетворилось на хаос. Ще ніколи дівчина не відчувала такої тривоги. В її великих каріх очах був розпач. ЇЇ гарненьке личико з маленьким носиком та дивовижними чорними бровами завмерло на декілька нескінченних секунд, за які серце начебто забуло, що воно має битися.
Отямившись, вона миттю вдягнулась та вибігла з кімнати. Мати з батьком і братом стояли у вікна, в якому виблискувало полум’я.
– Мам, – голос її тремтів.
– Доню, – раптово кинулась до неї жінка. – Донечко, війна.
Настя дивилась на матір і не розуміла. Яка війна? Що за безглуздя? У свої двадцять сім років дівчина вже знала, що бувають майдани та воля народу. Вони вже пройшли крізь жахіття майдану 2014-го, вони бачили море крові. Але, на дворі двадцять перше сторіччя – яка війна до біса?
– Настусю, збирай речі. Ти поїдеш на Захід. – Батько не дивився на неї, але його твердий командний голос обрізав навіть тінь сумніву та спротиву. Чоловік звернувся до жінки: – Марійко, допоможи їй. Я піду підгоню автівку.
– Я поїду з нею, – так само жорстко сказала Марія Григорівна.
– Марійко, люба, – з неймовірною ласкою у погляді підійшов до неї Тарас Андрійович. – Ти потрібна будеш мені тут. Ти знаєш. Але я зрозумію, якщо ти поїдеш з донею.
Жінка не відповіла нічого, але очі її заблестіли від сльоз, які просилися повз. Марія Григорівна ледь кивнула головою та пішла збирати валізу доньки.
– Мамо, я нікуди не поїду, – нарешті отямилась Настя і кинулась за матір’ю.
– Поїдеш, сонечко. Це безперечно, – твердим, як скеля, голосом відмовила жінка. – Твої батько та брат будуть захищати країну. Я мушу забезпечити їх надійний тил. А ти повинна бути в безпеці, щоб ми мали змогу спокійно робити свою справу. Ми казали, що тобі, мабуть, прийдеться від нас поїхати. Твій батько знав, що так буде, але до останнього сподівався на краще.
– Ні, – все ще противилась дівчина. – Мамо, ні. Я не хочу. Я зможу вам допомогти тут.
– Настя, як ти не розумієш?! – підвищила тон матір. – Твій батько повинен захищати країну! І йому потрібний холодний та зважений россуд. Як він має керувати воїнами, коли серце буде не на місці? Ти повинна поїхати звідси! Крапка!
Двома годинами пізніше Анастасія вже їхала з батьком шляхом на Вінницю.
Щіт мав захистити весь регіон, але рогаті орки пробили тріщину, і тепер вся команда була під загрозою. Штурман зітхнув. Саме від нього залежили життя сміливих та вірних воїнів. Він наказав радісту перевірити останні координати супротивника і, отримавши підтвердження чистого коридору, підняв руку. Усі хлопці разом підібралися та перетворились на богомолів: ані рухом, ані звуком вони не видавали свого існування. Командир мовчки смикнув рукою, і всі, як один, рушили у напрямку високої скелі, під сводами якої був їх порятунок. Тихо, злагодженно, зливаючись із кам’янистим грунтом, команда швидко пересувалась. Їм залишалось ще якісь десять-п’ятнадцять хвилин, і вони в безпеці, але…
Від потужного вибуху Данил Підгорко не одразу зрозумів, де він, і що сон вже минув. Вікна дзеленчали ще декілька секунд, а вуха заложило наче ватою.
Все ще не до кінця впевнений, що прокинувся, парубок подивився на годинник, стрілки якого показували без чверті на п’яту. Данил струсив головою, наче намагався видалити неприємне почуття розпачу. Якщо це хтось пожартував, підірвавши дюжину пітард, то це був дуже невдалий жарт.
Можна було б спати далі, але сон не йшов, а десь на підсвідомому рівні з’явилось недобре передчуття. Та не дарма – усім тілом чоловік відчув наступну волну. Сумніви відпали – це вибухи. Сьогодні в нього мав бути вихідний, але не сталося. О чвертій на дев’яту Данил вже стояв серед таких, як він, пожежниками-рятувальниками. Усі були стурбовані вибухами, новинами, і в кожного на обличчі застигла готовність до справ. А справ їх чекало багато. Бориспіль, Васильків, Глеваха, Гостомель…
По дорозі до 44-ї Державної пожежно-рятувальної частини Головного управління ДСНС України у Київській області Підгорко встиг повністю ознайомитись та усвідомити всю масштабність проблеми. Часу на це в нього вистачало – на дорогах по усіх напрямках були затори: хтось раптово виїжджав з міста або навіть з країни, хтось поспішав до дому, до родини, на роботу тощо.
Президент України, Володимир Зеленський, якого ще півроку тому мало хто сприймав, як справжнього лідера, сьогодні виказав неабияку мужність і єдність з народом. Він попередив увесь світ та українців разом з тим, що не збирається тікати з країни, а залишиться там, де є його місце – у столиці України захищати Неньку від агресора. “Ми вводимо воєнний стан на всій території нашої держави”, – оголосив він у своїй промові до українців. В розмові Зеленського з прем’єр-міністром Великобрітанії, Джонсон заявив, що його країна разом із союзниками “відповість рішуче” на дії Росії.
О сьомій з’явилось повідомлення про наступ ЛНР на м. Щастя. Ще за годину сповістили про те, що окупанти захопили два селища Луганської області (Мелове та Городище).
Ворог почав інтенсивні обстріли підрозділів на сході та центрів військового управління і аеродромів в інших регіонах.
Над Київом розрастався сірий смог – то вже відпрацьовували чергові бригади пожежно-рятувальних частин Київа. Данил, разом з товаришами, відправився боротися з не менш небезпечним ворогом, ніж Росія – з вогнем, який вирішив не гаяти часу та під шумок розгулятись по повній…
Юля… Дивовижна посмішка та блакитні очі…
Чернігів
Ранок почався несподівано. Олена Приходько, жвава, дуже енергійна жінка сорока восьми років, зі стальним цупким поглядом сірих очей, прокинулась від вибухів. Вскочила з ліжка, побігла до дітей, та ті вистрибнули з кімнат, ледь не збивши матір з ніг. Собака сковчала, виглядаючи з-за двірей дитячої – Рекс завжди спав поруч із Ярославом.
– Мама, что это? – запитав хлопчик.
Він тремтів та тулився сильніше, а сестра обгорнула його і поклала голову матусі на плече. Дівчина була розумною, планувала поступити наступного року до Польського престижного коледжу. Навіть складна операція на серце не змінила її намір, то ж якісь там вибухи взагалі не мали значення. Мама попереджала, що, можливо, почнеться війна.
Жінка обіймала дітей, заглядала у Рексові очі, наче шукала в них прихисток чи заперечення дійсності.
– Это война, сынок.
– И что мы будем делать? – тихо спитав Ярослав.
– Пока будем ждать.
Олена відсунулась, подивилась на доньку. Зелені очі, сповнені тривоги і розуміння. Скаламучене каштанове волосся розсипалось по плечах, неслухняні прядки трохи закрили одне око. Віроника спала у піжамі, у тій самій піжамі, що шилася для тестування. Тепла фланель, лілові штанці та рожева кофтинка на гумці. На дівчині ця модель сиділа чудово. Жінка навіть зараз не змогла стримати професійну звичку до оцінювання роботи своїх робітниць та посміхнулася своїм думкам.
Заради доньки Олена Миколаївна набралася достатньо кредитів, щоб забезпечити її майбутнє. Вона давно побачила потужний хист до навчання, бажання творити дивовижні речі. Успішна бізнес-леді Чернігова, Приходько мала власну маленьку фабрику домашнього текстилю преміум-класу для еліти країни та вміла вчасно помічати здібності людей. Тому вона одразу зайнялась питанням післяшкільного навчання Віроніки і вже б змогла оплатити їй місце у Польському коледжі, якби не операція. У дівчини раптово виявили вагу серця, і прийшлось брати ще кредити та терміново робити операцію.
Вони стільки пережили, щоб здійснити дівочу мрію, і от…
– Мама, все будет хорошо, – почула Оленка голос донечки. – Правда ведь?
– Да, милая, конечно. – оговталась жінка та додала, хутко підганяючи їх. – Но сейчас давайте бегом в подвал. Вероника, забирай своих крыс. Ярик, бери Рекса и Марго. И спускайтесь. Я сейчас за вами.